2. Пацюки та змії

Загін Асгейра виїхав за ворота палацу на світанку. Сонячний пензлик рожевим розчерком відділив небо від землі. Співали пташки та прокидався Вомон-ле-Тіссен. Вершники попрямували на південь. Туди, де густі ліси Ольдовії закінчуються, та починаються безкраї луки Мілаїри.

Спочатку я стояла на порозі палацу, дивилася у спини воїнів, які слідували за своїм маршалом. На вустах залишився слід від легкого поцілунку.

Через кілька хвилин я розвернулася та швидким кроком рушила у палац. Альба схвильовано йшла за мною. Вона лиш злякано скрикнула, коли я підхопила спідницю та побігла до сходів. Злетіла по них вгору, дісталася до найвищої вежі та кинулася до віконця.

Звідси я змогла побачити як Асгейр виїхав з Вомон-ле-Тіссен. Його загін пройшов по відкидному містку та прямував на південь по широкому земляному тракту.

Вершник з білим як сніг волоссям озирнувся. Він подивився на кріпосні стіни, потім на башти палацу. В якусь мить мені здалося, що наші погляди зустрілися, хоча з такої відстані я ледве могла розрізнити його обличчя.

Асгейр відвернувся і рушив далі. А я стояла та дивилася услід загону, поки люди не зникли в поля зору.

- Підготувати для вас ванну? - спитала Альба, вирішивши, що вона достатньо мовчала: - Чи заспокійливий чай?

- Ні, - я хитнула головою та вирівнялася. Зігнала з обличчя безпомічний вираз і лише тоді повернулася до служниці. - Все добре, Альбо. Мені ще треба закінчити декілька справ і підготуватися до подорожі.

Альба з сумнівом подивилася на мою стриману посмішку, але схилила голову. Вона пропустила мене перед собою до сходів і рушила слідом, як моя слухняна тінь.

Крок за кроком спускаючись униз, я згадувала діалог, який стався між мною та чоловіком перед світанком.

Асгейр знову застібав на собі шкіряні ремені. Я хотіла допомогти з кріпленнями, та він не дозволив. Він взагалі не любив, коли я торкалася зброї. Ніби було в цьому щось заборонене та брудне, або огидне саме для третього принца. Тому я лише спостерігала.

- Мене турбує, що моїх людей поруч з тобою залишиться небагато, - вимовив Асгейр. Я лише знизала плечима:

- В палаці ще є ольдовійські воїни.

- Ті, яких Назаріо набрав кілька місяців назад? - саркастично пирхнув Асгейр. Я навіть ображено насупилася. Мені здавалося, що чоловік надто зневажливо ставиться до ольдовійських солдатів.

Коли мій покійний колишній чоловік - герцог Клемент де Валуа - згідно з королівським указом вирушив на війну, він забрав із собою майже усіх воїнів фортеці. За стільки років спокійного життя він помітно скоротив свій особистий загін. А вирушивши на війну, навіть не потурбувався про захист Вомон-ле-Тіссен. Напевно, тоді ніхто не думав, що Білий Кат зможе так швидко і вправно захопити усю Ольдовію.

Після завершення війни, коли армія Мілаїри розділилася, та загони знову повернулися до своїх баронів, Асгейр узявся формувати оборону Вомон-ле-Тіссен. Його людей не вистачало, тому Назаріо наймав охочих з ольдовійців. Воїни різних країн не дуже добре ладнали, але я сподівалася, що з часом це зміниться.

- Якщо так переймаєшся, то можеш залишитися і переконатися у моїй безпеці, - я з викликом подивилася в очі маршалові. На хвилину навіть виникло враження, що він дійсно так і зробить. Але він лише посміхнувся куточками губ, крокнув до мене та поцілував у лоб:

- Я просто пообіцяю усім твоїм охоронцям найвитонченіші тортури, якщо на тобі буде хоч один синець, коли ти приїдеш у столицю.

Відвернувшись, я не дозволила посмішці з'явитися на моєму обличчі. Було приємно, що Асгейр дійсно турбується про мене, хоч одночасно образливо, що все одно їде сам. Раніше я не знала як це: коли чоловік переймається долею своєї дружини, коли він питає про її вподобання та страхи, коли дивиться так ніжно, як на найбільшу цінність. І мені здається, що раптом отримавши такий дар, я стала надто жадібною. Тепер мені не хотілося відпускати Асгейра надовго. Я надто сильно боялася залишитися без нього.

- Сандро, - Асгейр повернув мою голову до себе. Зазирнув у вічі, ніжно погладжуючи щоку великим пальцем. Раптом він ніби прочитав мій страх, та посміхнувся ширше. Перейшов на довірливий шепіт: - Ти ж знаєш, якщо я не повернуся до тебе, то я…

- Ні! - я зробила швидкий крок назад. Стиснула кулаки та вдивилася в розгублене обличчя маршала: - Не кажи такого більше! Ніколи більше не хочу чути про твою смерть!

- Добре, - Асгейр не сперечався і покірно схилив голову…

- Мамо?

Виринувши зі своїх думок, я здивовано подивилася на Коррадо. Хлопчик невластиво для себе сам вийшов з кімнати. Він зустрів мене метрів за тридцять від своєї кімнати. Пасинок стояв, притримуючись рукою за стіну. Його сорочка була у невеликих багряних плямах. Я встигла злякатися, що це кров, але вчасно зрозуміла - фарба.

- Що сталося, любий? - я повільно підійшла та присіла навпочіпки перед хлопчиком. Він дивився на мене своїми великими цуценячими очима, у яких застиг страх. Його губи ворушилися, але з горла не виривалося жодного звуку.

Я спантеличено подивилася на Ромілду, яка стояла на відстані двох кроків від хлопчика. Виглядала вона пригнічено: зминала в руках тканину спідниці та відводила погляд.

- Він повернеться, мамо? - раптом дуже тихо спитав Коррадо. Я знову подивилася в його бліде обличчя. Посміхнулася:

- Звісно. Я поїду до столиці за ним, а потім ми разом повернемося. Я хотіла б узяти тебе з собою, але це може погано вплинути на твоє здоров’я.

Коррадо дивився на мене, наче не розумів, а потім відвернувся та промовив:

- Я знову намалював щось погане. Ми можемо спалити картину?

- Звісно, - пробурмотіла я, підіймаючись. Коррадо повільно поплентався до своєї кімнати, низько схиливши голову. Мені дуже хотілося зрозуміти, чим зараз наповнені його думки. Але я лише озирнулася на здивовану Альбу, та рушила за пасинком.

Коррадо навіть не підійшов до свого малюнка. Він одразу забрався на ліжко та з головою накрив себе ковдрою. Я хотіла підійти до нього, але все ж спочатку вирішила приділити увагу новій картині. У кімнаті сильно пахло фарбами, і Альба скоріше рушила відкрити вікно, а я зупинилася навпроти полотна. Спочатку воно здалося суцільною темно-сірою плямою, але підійшовши ближче я побачила зображення замку з чорного каменю, а перед ним армію. Та найстрашнішим виявилася чоловіча постать з білим, мов чистий лист, волоссям, та кривавими плямами на одязі.