Розділ 11. Легенда про сім кристалів

Король Альдаріан уважно дивився на золотий листок у долоні Ліки.

Потім обережно торкнувся його кінчиками пальців.

— Минуло дуже багато років відтоді, як Дерево Життя востаннє обирало когось.

Ліка розгублено глянула на листок.

— Воно справді... обрало мене?

— Ні, — спокійно відповів король. — Я сказав лише те, що воно тобі відповіло. А це різні речі.

Ліка полегшено видихнула.

— Слава Богу... Бо я вже почала боятися слова «обрана».

Каель ледь усміхнувся.

Елін тихенько хихикнула.

Король теж не стримав посмішки.

— Бачу, ти не любиш гучних титулів.

— Якщо чесно, мені вистачить і титулу «дівчина, яка хоче повернутися додому».

Усмішка повільно зникла з обличчя короля.

Він жестом запросив усіх сісти на кам'яну лаву біля Дерева Життя.

— Настав час розповісти вам одну легенду.

Старий маг мовчки кивнув.

— Дуже давно, ще до заснування Еларії, існували Сім Кристалів.

Він провів рукою в повітрі.

Над долонею з'явилися сім різнокольорових світлових кристалів.

Вони повільно кружляли один навколо одного.

— Кожен із них підтримував одну зі сторін нашого світу.

Синій — мудрість.

Зелений — життя.

Червоний — мужність.

Срібний — час.

Фіолетовий — пам'ять.

Білий — надію.

І золотий...

Король на мить замовк.

— Золотий кристал був найзагадковішим.

— А що він робив? — тихо запитала Ліка.

— Ніхто не знає.

Запала тиша.

— Як це — не знає? — здивувалася Ліка.

— Бо його сила ніколи не була описана в жодній книзі.

Елін широко розплющила очі.

— Навіть у хроніках?

— Навіть там.

Старий маг важко зітхнув.

— А потім один із кристалів зник.

— Який? — майже одночасно запитали Ліка та Елін.

Король подивився на золоте світло між гілками Дерева Життя.

— Золотий.

Ліка мимоволі стиснула в руці подарований листок.

— Тобто...

— Уже понад триста років ніхто не знає, де він.

Каель мовчав.

Він уважно спостерігав за реакцією Ліки.

— Якщо один із кристалів зник... то чому світ досі існує?

Король усміхнувся.

— Гарне запитання.

Він підвівся.

— Бо решта шістьох досі підтримують рівновагу.

Але щороку вони слабшають.

І якщо колись згасне останній...

Король не договорив.

Усі й без слів зрозуміли, що це означає.

Ліка повільно підвела голову.

— Ви думаєте... моє потрапляння сюди якось пов'язане із цим?

Король чесно відповів:

— Я не знаю.

І саме тому ми маємо знайти відповідь.

Легкий вітер торкнувся гілок Дерева Життя.

Золотий листок у долоні Ліки ледь помітно засвітився.

Ніхто цього не помітив.

Окрім самого дерева.

Запала тиша.

Ліка все ще дивилася на золотий листок у своїй долоні.

Вона не могла позбутися дивного відчуття, ніби він був теплим, майже живим.

Раптом повітря навколо стало важчим.

Люмени, які ще мить тому безтурботно кружляли над квітами, різко злетіли вгору.

Каель миттєво поклав руку на руків'я меча.

— Щось не так.

Старий маг підвів голову до неба.

Його обличчя зблідло.

— Ваша Величносте...

Над палацом повільно збиралися густі чорні хмари.

Але вони не були схожі на звичайні.

Крізь них пробігали темно-фіолетові блискавки.

Вітер посилився.

Гілки Дерева Життя стривожено зашелестіли.

Король різко випростався.

— Це неможливо...

— Ви знаєте, що це? — запитала Ліка.

Каель зробив крок уперед, ніби затуляючи її собою.

— Тиша.

У наступну мить із боку міста пролунав дзвін.

Потім ще один.

І ще.

Елін здригнулася.

— Тривожні дзвони...

— Ворог? — тихо запитала Ліка.

Король похитав головою.

— Гірше.

— Що може бути гірше за ворога?

Старий маг важко прошепотів:

— Магія.

Ліка насупилася.

— Це звучить дуже... неоднозначно.

Король більше нічого не пояснив.

Він лише рішуче наказав:

— Каелю! Негайно відведи Ліку та Елін до палацу!

— Так, Ваша Величносте.

— А ви?

— Ми повинні з'ясувати, що сталося.

Каель кивнув і жестом покликав дівчат за собою.

Ліка ще раз озирнулася.

На мить їй здалося, що Дерево Життя світиться значно яскравіше, ніж раніше.

Наче воно намагалося когось попередити.

І вперше від появи в Еларії Ліка відчула не просто цікавість.

Вона відчула, що насувається щось велике.

І це «щось» уже почало свій шлях.