Розділ 22

«Мені байдуже» — віддала я йому суху, крижану думку.

Але десь глибоко всередині серце зрадницьки стиснулося.

Вони говорили ще про щось — коротко, швидко, вирішуючи якісь суто паперові й організаційні деталі. А потім Даріан, Хелена та розпорядник один за одним покинули кабінет.

У кімнаті запала тиша. Лишилися тільки ми зі Скаєм.

Він повільно зробив крок до мене, не зводячи своїх синіх очей:

— Ти точно впевнена?

— Ти ж… захистиш? — вирвалося в мене перш, ніж я встигла подумати.

І одразу прикусила язика. Чорт. Мені не потрібен його захист. Я ніколи й ні від кого його не потребувала.

Але в моїй голові, наче теплий подув вітру, м'яко прошепотіла його відповідь: «Звісно, захищу. Будь-якою ціною».

Я знову й знову подумки повторила собі: мені не потрібен його захист. Мені потрібно просто якнайшвидше закінчити з цим усім і забратися звідси. Я різко відвернулася і зайнялась важливою справою. Клала ніж назад у дії.

У голові Ская промайнув цілий калейдоскоп важких, плутаних думок — він боровся із власним бажанням підійти ближче і розпитати чи справді я впевнена.

— Тебе перемістити в кімнату? — запитав він уголос.

Я заперечно хитнула головою:

— До наречених.

Скай підійшов впритул, дістаючи з кишені прозору сферу порталу, але не поспішав її активувати.

— Але спершу… — він раптом повільно підняв руки до моїх грудей.

У мене на мить усе завмерло всередині.

— Дозволиш? — тихо запитав він.

Я різко виставила руку вперед, впираючись йому в груди, й вицідила через зуби:

— Тільки спробуй.

Лапати мене він надумав. Обійдеться.

— Аделі, я не відпущу тебе до наречених із ножем, — спокійно пояснив він, але в його очах спалахнули небезпечні бісики.

Дивлячись йому просто в очі, я повільно занурила пальці під виріз сукні й витягла свій клинок. Його погляд так і не опустився нижче мого обличчя, але я відчувала, як його думки просто летять у прірву від цієї картини.

«Вона прекрасна…» — пролунав у моїй голові його мимовільний, шокований видих.

Я стиснула зуби й випалила через ментальний канал:

«Контролюй… це!»

— Я намагаюся контролювати… і тебе також, — сказав він уголос із гіркою посмішкою. — Але ти весь час робиш по-своєму.

Він простягнув руку, і я вклала ніж у його долоню. За мить сфера в його пальцях засяяла, і магія знову перенесла мене.

Я намагалася не думати про все, що щойно сталося. Ні про вбивство, ні про Ская, ні про його клятий погляд.

Коридор, у якому я опинилася, був крилом наречених — розкішний, залитий м'яким сріблястим світлом, із високими мармуровими колонами, килимами, що глушили кожен крок, та ароматом дорогих парфумів і свіжих квітів. Справжня золота клітка.

Попереду я помітила трохи прочинені двері однієї з кімнат, звідки лилося м'яке світло.

Підійшовши ближче, я злегка постукала.

— Так? — пролунав звідти дещо зляканий дівочий голос.

— Це Аделі, — відповіла я, намагаючись надати голосу якомога більше спокою. — Можна?

Двері повільно відчинилися, і на порозі з'явилася Арія. Вона виглядала стомленою, але навіть у цій утомі залишалася неймовірно витонченою — жодне пасмо не вибилося з її зачіски, а постава залишалася бездоганною.

Я видихнула. Арія здалася мені найприємнішою з усіх присутніх, навіть незважаючи на те, що й вона могла бути потенційною вбивцею. Зрештою, її ціллю мав би бути Скай, а не я. Але ж вона могла прибрати й суперницю-наречену... A це вже ставило під загрозу моє життя. Утім, якщо я сидітиму склавши руки, цьому не буде ні кінця, ні краю.

Я швидким поглядом оглянула її кімнату. Нічого підозрілого. Та й Арія навряд чи тримала б двері прочиненими, якби ховала щось небезпечне.

— Хотіла… перевірити, як ти, — промовила я, трохи запнувшись на чужій мові.

— Все гаразд, дякую, леді Аделі. Ви дуже турботливі, — м'яко відповіла Арія.

— Як Еліс? — коротко запитала я.

— Вона в сусідніх покоях. Я заходила до неї, але вона відмовилася розмовляти, — із сумною усмішкою мовила Арія, а потім делікатно додала: — Може, хочете чаю?

Я заперечно похитала головою. Вона миттєво зрозуміла цей жест і легенько склала руки перед собою:

— Пробач. Ти права, зараз не найкращий час для чаювання.

Я видихнула й тихо промовила:

— Головне — обережність. Завжди. 

Арія співчутливо подивилася на мене:

— Я чула про вашого батька, леді Аделі... Прийміть мої співчуття.

Я ледь помітно кивнула:

— Він навчив мене... всьому.

— Ви надзвичайно сильна, — з глибокою повагою мовила Арія. — Не знаю, чи взагалі змогла б говорити або триматися так впевнено, якби втратила своїх батьків. Ваша витримка захоплює.

«Ось як Скай викрутився з моїм мовним бар'єром, — промайнуло в моїй голові. — Пустив плітку, ніби після смерті батька, Аделі Падлл майже перестала розмовляти від шоку».

— У тебе хороші... — почала я, підшукуючи потрібне слово.

— Батьки? — м'яко підказала Арія. — Так. Вони справді хороші й дуже люблять мене.

— І хотіли б кращого? — запитала я і одразу відчула, що починаю надто тиснути й переступати межу.

— Хотіли б найкращого, — стиха, але з дивовижною твердістю відповіла Арія.

Я зробила для себе мовчазну помітку з цієї розмови й вирішила, що на сьогодні інформації цілком достатньо.

— Було приємно… — промовила я і спробувала усміхнутися, як вона.

— Мені також було приємно з вами поговорити, — все ж її усмішка краща. 

Кивнувши їй на прощання, я вийшла з кімнати, залишивши герцогиню наодинці зі своїми думками.

Уже в коридорі до мене дійшло: Скай так і не сказав, де саме мені його чекати.

Трохи усміхнувшись власній зухвалості, я слухняно спустилася вниз широкими мармуровими сходами. З легким остеріганням ступила до виходу на подвір'я — але магічний бар'єр цього разу мене не зупинив. Я вільно вийшла на свіже повітря.

Я глибоко видихнула. Ноги самі йшли вперед, насолоджуючись нічною прохолодою, тишею та далеким співом нічних птахів. Проте мою коротку ідилію раптово перервали тихі голоси, що лунали з-за рогу замкової стіни: