Розділ 9

Він зовсім не любить своїх воїнів… Або ж йому просто подобається знущатися. З мене. Бо якщо його гвардійці застосують магію, мені буде ой як не переливки.

— Магія, — промовила я його мовою, вказуючи палицею в бік бійцівського залу.

— Ти можеш стати повністю невразливою до неї, — м'яко відповів Скай, роблячи крок до мене. Його погляд став серйозним, позбавленим попереднього насмішкуватого азарту. — Варто лише попросити.

Попросити що? Я зчепила зуби від безсилля. Попросити як?

— Деякі наші цілителі використовують експериментальну методику, — вельми спокійно пояснив він, спостерігаючи за моєю реакцією. — Щоб не стати жертвами власних пацієнтів чи магічних викидів, вони йдуть на крайні заходи. Віддають частку власної магічної суті богам — в обмін на абсолютну імунітетність до будь-яких чарів.

Богам? Це звучало як маячня. У моєму світі немає богів. Це ефемерне явище, казки для слабких. Ми не складаємо їм жертв і не чекаємо милості з неба. Я що, потрапила в світ релігійних фанатиків та сект?

Але навіть якщо так, залишався один найважливіший нюанс.

— Магія… — знову повторила я, кивнувши на себе. Точніше, її повна відсутність у моїх жилах. Що я маю їм віддати, якщо в мені немає ані краплі цього бісового сяйва? Чи повітря… чи яка там ще у них магія. 

Скай підійшов майже впритул. Його висока постать затулила від мене світло, а блакитні очі зазирнули прямо в душу. 

— Аделі, подивися правді в очі, — його голос прозвучав низько, але кожне слово карбувалося в моїй голові, як вирок. — Ти полонянка. Твого дому більше немає, як і шляху назад. У цьому світі ти стороннє тіло, яке кожен маг захоче знищити або підпорядкувати. Без захисту ти не проживеш і тижня. Ти можеш залишитись тут, зі мною. Можеш прийняти допомогу, або ж робити все по своєму. 

Його слова вдарили під дих болючіше за будь-який удар палицею. Жорстокі. Холодні. І незаперечно правдиві. Від цього усвідомлення всередині все стиснулося.

Він повільно відвів мене назад до кімнати. Біля дверей Скай зупинився, на мить затримавши погляд на моїх розтулених устах, де все ще палав наш цілунок.

— Я дам тобі час подумати, — тихо мовив він і, не чекаючи моєї відповіді, зачинив важкі дубові двері.

Клацання замка.

Тільки зараз, у повній тиші порожньої кімнати, мене накрило остаточно. Задушливе, липке відчуття безвиході стиснуло горло. Я полонянка. Пташка в золотій клітці чужого, ворожого світу.

Але статус гвардійця... це вже змінювало все. Це було схоже на визволення. У гвардії в мене принаймні буде зброя. А людина зі зброєю — це вже не беззахисна жертва.

Я озирнулася й помітила, що розкидані раніше речі зникли з підлоги. Підійшовши до шафи, я відчинила дверцята — усі ці шовкові, мереживні сукні знову висіли на плічках, дбайливо й акуратно складені. Поки мене не було, хтось прибрав кімнату. Від цього відчуття стороннього контролю стало нудити.

Зчепивши зуби, я пішла в душ. Гаряча вода змивала піт, кров від розбитої губи та запах Ская, що, здавалося, впився в мою шкіру.

Скай чогось недоговорює. Це очевидно. Він огородив мене магією, але якщо я стану повністю невразливою до неї... я ж зможу втекти! Неуразливість до чарів — це ідеальний козир для втечі з магічного замку. Він не міг цього не розуміти. Отже, тут є підступ. Якась прихована пастка, яку цей блондин продумав на п'ять кроків уперед.

Я була надто виснажена, щоб гадати далі. Ледве доплентавшись до ліжка, провалилася в важкий, тривожний сон.

Мені снився бій. Наш бій зі Скаєм. Він крутився в моїй голові в сотнях різних варіацій: я перемагала, він викручувався, ми знову котилися по підлозі. Але кожен сценарій неминуче закінчувався одним і тим самим — поцілунком.

Він снився мені різним: жорстоким, кусючим, гарячим і якимось дико рідним. А інколи — лякаючо ніжним.

Останній спалах сну змусив моє серце забитися як божевільне.

Там не було бою. Не було зброї чи пилу. Я стояла в розкішній, білосніжній сукні серед залитої сонцем альтанки, а Скай був поряд. Він ніжно, майже трепетно тримав мою долоню у своїй великій руці. А я... я дивилася на нього й щиро усміхалася.

— Залишся зі мною, — тихо, з невимовним благанням попросив він уві сні.

— Я буду поруч, поки тобі потрібна, — прошепотіла я у відповідь.

І він нахилився, накриваючи мої губи довгим, глибоким, солодким поцілунком.

Я різко випірнула зі сну, ніби мене виштовхнуло з води.

Шовк простирадла плутався в ногах. Я важко дихала, притискаючи пальці до власних губ, які все ще пам'ятали фантомне тепло.

— Що за бісівщина... — просичала я в темряву, намагаючись заспокоїти калатання в грудях.

Я сиділа на ліжку, намагаючись змусити серце битися рідше, а легені — заповнюватися повітрям. Сон усе ще висів у повітрі важким туманом.

І саме в цей момент у моїй голові чітко, виразно й оксамитово пролунав чужий голос:

«Не думав, що вона так сильно полонила мої думки…»

Я різко підхопилася з ліжка й рвучко обернулася, виставивши кулаки для захисту.

Нікого. Кімната була абсолютно порожньою. Тільки ранкове світло пробивалося крізь важкі штори, вихоплюючи порошинки в повітрі. Але цей інтонаційно-глибокий тон, ця бісівська легка вальяжність... цей голос аж надто нагадував Ская.

«Одружитися з полонянкою, коли в мене на носі відбір…»

У моїй голові пролунав тихий, самовдоволений смішок.

«Ні, вона, звісно, навіть дуже нічого… Її вигини… Та й цілується так, ніби зібралася випити з мене душу…»

— Чорт! — викрикнула я на всю кімнату, здригнувшись усім тілом.

Це був голос Ская. Не просто схожий — це був його бісовий, дратівливий голос!

Я знову гарячково заозиралася, зазираючи під ліжко, за куток шафи, шукаючи схованку чи якийсь магічний прилад. Порожньо. Жодної душі.

Чому я чую цього бісового блондина?!

Я із силою закрила вуха долонями, притискаючи їх до голови, але це не дало жодного ефекту. Голос лунав не ззовні. Він виникав прямо зсередини мого мозку, резонуючи в черепній коробці, наче прокляття, наче чужорідний паразит, який поселився в моїх думках і звучав голосом Ская.