Розділ 7

Скай.

Я зайшов до підземелля, де сидів Каспер — мій вірний Тіньовий вартовий. Він переминався в темряві за залізними ґратами, не маючи жодного шансу на втечу.

— Ваша Величносте... — тихо окликнув він мене, коли мої кроки луною відбилися від кам'яних стін.

Я лише мовчки кивнув.

Ця загадкова незнайомка займала геть усі мої думки останнім часом. Її зовнішність... навіть сліпий не зміг би її не помітити. Вона була розкішною. На перший погляд — тендітна, але під цією ніжністю ховалися міцні, загартовані в боях м'язи. А її сірі очі, в яких палала лють, і це довге волосся... Вона точно була не простою дівчиною.

Я повільно перевів погляд на Каспера. Він майже зламав їй ребра. Майже...

— Ти гарно попрацював, — промовив я врешті, карбуючи кожне слово.

— Але чому... чому я досі тут? — у голосі Каспера проступив розпач. — Полонянка вільна, а я ув'язнений...

— Вона має вірити, — відповів я холодним, рівним тоном. — Щоб вона довірилася мені й прийняла нові правила гри, ти мусиш сидіти тут.

Хвиля обурення миттєво залила обличчя вартового. Він справді був одним із найкращих моїх воїнів. Але вона була потрібна мені не менше.

— Для чого вона вам?! — Каспер від обурення аж захлинувся повітрям. — Вона ж ніхто! Безлика чужинка!

— Помиляєшся, — тихо заперечив я. — Вона чудовий боєць. Можливо, кращий за вас усіх, разом узятих.

— Але проти магії вона нічого не зробить! — викрикнув Каспер, впиваючись пальцями в залізні ґрати. — Ваша Величносте, я знаю, що перейшов межу, але ж ви самі хотіли побачити, на що вона здатна...

— Я заборонив застосовувати проти неї магію! — гримнув я, і повітря в камері на секунду стало настільки щільним, що Каспер поперхнувся. — А те, що ти хотів зробити...

Мої щелепи міцно стиснулися, аж зуби заскрипіли.

— Це неприпустимо. Байдуже, звідки вона і хто вона. Насильство, яке ти хотів вчинити над беззбройною бранкою, не пробачається, Каспере. Це низько. Це настільки дріб'язково й огидно, що мене нудить від однієї думки про те, що мій вартовий на таке здатен.

Я справді занадто близько до серця прийняв цю ситуацію. Можливо, тому що ця дівчина з іншого світу зачепила в моїй душі щось таке, що давно вважалося мертвим.

— Що буде зі мною? — прошепотів Каспер, чекаючи вироку. — Ваша Величносте... що зі мною буде? Прошу вас... скажіть...

Подальших його благань я вже не чув. Я розвернувся й покрокував геть. На мене чекала моя загадкова незнайомка. Моя норовлива полонянка, яка зовсім скоро отримає свій новий «подарунок»...

Вона була кмітливою. Навіть занадто. Але наш світ для неї досі залишався заплутаним лабіринтом. І, чесно кажучи, вона цікавила мене не лише як потенційно смертоносний боєць на моєму боці... далеко не лише як боєць. Проте для початку цього було цілком достатньо.

Я підійшов до її покоїв і тихо постукав у важкі дубові двері. Зачекав секунду. Потім постукав ще раз.

— Загадкова незнайомко? — окликнув я, але з-за дверей панувала глуха, підозріла тиша.

Я відімкнув замок і увійшов. Вона ніяк не могла втекти звідси — бар’єри тримали міцно. Але дівчина з її загартуванням цілком могла вигадати щось набагато гірше...

І це «гірше» палало божевіллям просто посеред кімнати.

За моїм наказом впродовж трьох днів їй доставили стоси історичних та магічних книг, а кравці заповнили шафу. Я особисто розпорядився пошити для неї кілька десятків суконь найрізноманітніших барв та фасонів — бо поняття не мав, що вона любить. Звісно, поруч висіла й білосніжна форма моїх гвардійців.

Тепер усі ці розкішні, шовкові та оксамитові сукні лежали на підлозі горою. Одна на одній. А сама полонянка стояла над ними з магічним каменем для нагрівання води в руках і з люттю жбурляла його в цю купу.

Я тихо зачинив двері за собою, склав руки на грудях і вп'явся в неї поглядом.

— Ти хочеш влаштувати пожежу? — хмикнув я, спостерігаючи за цими марними спробами. — Цей артефакт працює лише у водному середовищі.

Її сірі очі на мить зустрілися з моїми. У них спалахнув такий небезпечний, хижий вогник, що мені це ой як не сподобалося.

Перш ніж я встиг зреагувати, вона різко розвернулася й зникла у ванній кімнаті. За мить пролунав шум води, і вона вискочила назад із важкою керамічною мискою. Вона без коливань вилила воду прямо на гору суконь і знову замахнулася каменем.

— О ні, досить, — пробурмотів я.

Легким рухом пальців я викликав потік повітря. Прозорий струмінь миттєво вихопив артефакт з її долоні й м'яко переніс його мені в руку.

Полонянка завмерла, пропалюючи мене поглядом, у якому читалося чітке бажання вбити мене цією ж мискою.

— Що, колір суконь не підійшов? — знущально вигнув брову я, розглядаючи мокру купу дорогої тканини.

Вона вицідила щось довге, жорстке й явно дуже лайливе своєю дивною, уривчастою мовою. Я не розумів жодного слова, але її оксамитова, гостра інтонація не залишала сумнівів — мене щойно відправлено в найглибші безодні пекла.

— Без драми, — я притиснув палець до губ, стримуючи посмішку. — У мене для тебе сюрприз. І тобі це сподобається. Обіцяю.

Вона лише гучно й зневажливо фрикнула, але форма гвардійця на ній уже була вдягнута.

Я відчинив двері й жестом показав їй іти вперед. Дорогою через розкішні коридори палацу я ні на секунду не послаблював магічний контроль — Повітря слухняно пульсувало на кінчиках моїх пальців, готове перехопити будь-який її ривок. Я бачив, як її хижі сірі очі вивчали кожен поворот, кожну колону й вікно. Вона запам'ятовувала маршрут. Шукала слабкі місця.

У якийсь момент вона тихо мовила кілька слів, скосивши на мене роздратований погляд. В інтонації відчувався сарказм та запитання без відповіді.

Як би мені хотілося поговорити з нею, почути її слова…

— Як тебе звати? — м'яко запитав я, дивлячись на неї збоку. — Чи мені так і називати тебе полонянкою, або ж загадковою незнайомкою?

Вона лише скривилася, демонструючи повну зневагу, й повернула голову вбік.