9. Вона

-Агов, красуне! - обертаюсь на голос і бачу охоронця, який ще недавно стояв біля моїх дверей. 

-Чого тобі? - похмуро кидаю йому. З ким, з ким, але з ним в мене настрою спілкуватись точно нема. 

-Просто сказати, що ти чарівна, - білозубо усміхається. 

Не вистачало мені лиш героїв-коханців, чи точніше охоронців-коханців. 

-Дякую, - відповідаю все ще похмуро і тягнуся до ручки дверей, але він перегороджує мені дорогу. 

-Ну чого ще? 

-Може прогуляємось? 

-Ага, коридорами й підсобками, буде так захопливо, - на цих словах видираю свою руку з його. 

-Та ні, чому ж, ми можемо погуляти в саду. 

Завмираю. Ну а що, надворі не була вже цілу вічність, а тут така можливість. Подобається мені він чи ні, але так хочеться на свіже повітря. Та й одна прогулянка нічого не означає.

-Добре, ходімо, - зважуюсь я. 

-Чудово, до речі, я Юсуф, - і чого  у цих турків усі імена такі дивні, ні щоб Андрій там чи Саша.

-Аня,- все ще ставлюсь до нього насторожено і стараюсь показати це всім своїм виглядом. Але, треба визнати, привабливий. Високий, з темним волоссям (хоча тут напевно в усіх таке), з чарівною посмішкою. Аня, про що ти думаєш? Оговтайся, ти просто йдеш на розвідку. 

Ми виходимо і я просто млію. Яка краса, невже на світі справді таке буває? Ніколи б не подумала, що навколо особняка може бути така велика територія. Моє ж вікно виходить на задній дворик, а отямилась я вже у кімнаті, тож такий приголомшливий сад був для мене навіть дуже приємним сюрпризом.

Ми йшли по доріжці, довкола нас росло декілька декоративних туй, радували око зелені та навіть червоні кущі, а про розмаїття квітів я взагалі мовчу. Але найбільше вразили пальми. Мені ще не випадало нагоди побувати закордоном, тож бачила їх тільки на картинках. А тут вони ось, справжні, за якихось пару метрів. Ну що ж, сад справив на мене враження.

-А навіщо тут насадили так багато всього? - від такого видовища я геть забула про недовіру до чоловіка.

-Здається, помістя належало людині, що колекціонувала різні рослини, їздила по країнах і всі перевозила сюди. Вона померла, Рашид викупив особняк, напевно вирішив нічого не зрубувати, та й вигляд створюється елітніший, - знизав плечима Юсуф, і ніби ненароком торкнувся моєї долоні і взяв іі у свою. Я хотіла було вирвати руку геть, але він посилив хватку і я вирішила не пручатись.

Ми йшли далі, а Юсуф розказував мені про все на світі, я й подумати не могла, що у спілкуванні з ним відчуватиму таку легкість і невимушеність. Ми жартували, сміялись і все це відбувалось в настільки душевній атмосфері, ніби ми знайомі декілька років. Юсуф зміг так легко привернути до себе, що аж дивно. Мушу визнати, з першого погляду він виглядав просто бабієм, але може я й помилилась, таке ж буває, правда?

Одне питання дуже мене мучило, але я все не наважувалась його задати, ще подумає, що я ненормальна якась. Стоп, а з якого це часу мені важлива його думка?

-А який сьогодні день тижня? Чи число? - таки переборола сорм'язливість.

Як я і очікувала, Юсуф подивився на мене з подивом, але все ж відповів:

-П'ятниця, 25 квітня, ні 24,- миттю виправив себе.

-Ти дивна,- тут же зі сміхом проказав він.

Дивна не дивна, але хоча б можу тепер прикинути скільки часу була без свідомості і скільки вже тут провела. Але я напевно сильно вже набурмосилась, тож він продовжив:

-Дивна, але дуже мила.

Чому такі прості слова за одну секунду заставили мене почервоніти? Ні, треба тримати себе в руках.

-Аню, - він розвернув мене до себе. Наші погляди зустрілися, і я мимоволі почала тонути в його глибоких, неймовірно красивих очах.

-Я знаю, що це надто швидко, але, здається, закохався і нічого не можу з цим вдіяти, - він нахилився так близько, що моє дихання збилося.

-Твої губи зводять мене з розуму, - прошепотів на вухо, обдавши гарячим подихом.

Я шаленіла від нашої близькості. Його дихання лоскотало шию, а погляд приковував. Я завмерла, не в силах навіть поворухнутись чи відвести очі. Як він це робить?

Його губи поволі наближались до моїх, внизу живота солодко тягнуло.

-Я не впевнена, - спромоглась прошепотіти.

Але поцілунок уже заглушив усі мої слова. Чорт, який це був поцілунок. Ніжний і водночас напористий, мене накрило такою хвилею почуттів, що я з останніх сил намагалась не зомліти. Він тривав цілу вічність, але і її було замало.

Я різко стрепенулась, Юсуфа хтось окликнув, ідучи доріжкою. Солодка пелена одразу спала, а мені стало соромно за свою легковажність. Тож я не нашла нічого краще, ніж сказати, що мені треба йти. 

-Може завтра знову пройдемось? - запитав він, все ще не відпускаючи мене.

-Можливо, не знаю, я вже піду.

Швидко вернулась до кімнати, сіла на ліжко, згадуючи цей поцілунок. Можливо й легковажно, але як приємно, невже я також закохуюсь?