4. Вона

Чи то снодійне було настільки сильним, чи то було зовсім не снодійне, але коли мене виводили з машини, я не те що пручатись не могла - ледве ноги волочила. Мій стан був дуже схожий на сильне сп'яніння: здається і розумієш усе, але сприймаєш з боку стороннього спостерігача, ніби все зовсім і не з тобою відбувається. Здається, відчуваєш нестерпний страх, але туман в голові пригнічує всі почуття, залишаючи лише приємну розслабленість. 

В голові паморочилось, тож я ледве розбирала, куди мене ведуть. Ковані ворота, які ми проїжджали ще машиною, гучно зачинилися за спиною. Це сприймалося як точка неповернення до попереднього життя й невідворотності майбутнього. Далі доріжка, сад і.... особняк? Так, так, саме він. Трьох- чи чотирьохповерхова будівля, одразу видно, що там якийсь елітний заклад. Охоронці стоять, я нарахувала як мінімум трьох на вулиці, напевно всередині їх ще більше. Що ж це за місце? А я все йшла по доріжці вперед під конвоєм із моїх викрадачів, поступово починаючи розуміти, що моє життя почало назавжди змінюватися.

Двері. Масивні й важкі. Коридор, сходи, ще один коридор... Думки зливалися в нестримну карусель, кадрами відбиваючись у свідомості так, що годі було розібрати маршрут чи зорієнтуватись, куди ми йдемо.

В стінах коридору розгледіла багато різних дверей. Який же цей дім великий зсередини, ззовні так і не скажеш.

А ми все йшли, раз за разом звертаючи в новий коридорчик, заходячи у все нові двері. А втім можливо то було лише марення в моїй голові і йшли ми всього декілька хвилин? Відповіді на це запитання в мене, на жаль, не було.

Аж ось ми підійшли до потрібної кімнати. Переді мною відкрили двері і грубо заштовхнули в кімнату. Обезсилена, я впала на щось м'яке, як виявилось потім ліжко, і моментально заснула, хоч на деякий час забувши про Лисого і Бороду, про чорну машину і про жахливий особняк.

***

Прокидалася я важко, немов з похмілля. Неприємне гудіння в голові не давало спокою. Та треба вставати і спробувати дізнатися хоча б щось про своє становище. 

Посмикала за дверну ручку. Замкнено. Ну а чого я власне очікувала? Та навіть якщо б і було відкрито, сумніваюся, що на вході не чатує жодного охоронця. 

Треба огледітися в кімнаті і провести міні-розвідку, може знайду щось корисне. 

А вона доволі таки непогана. Чимось схожа на готельний номер, причому далеко не найгірший. Єдине що, стеля не надто висока, але проблемою це не було, особливо з моїм ростом 163 см. Та напевно я перебільшую, просто звикла до височенних стель і почуваюся незвично. 

Ліжко, тумбочка, столик, навіть можна сказати, що тут було б затишно, якби не обставини, за яких я сюди потрапила. 

Увагу привернула шафа. Велика, дерев'яна і явно старовинна. В таких зазвичай приховане щось незвичне. Цікаво, що в ній. Дверці з таємничим скрипом розпахнулися, і я мимоволі затамувала подих в щаленому очікуванні дива. Може знайду там хоч маленьку підказку як втекти чи хоча б якусь зачіпку? Але після надії наступило розчарування. Шафа була порожньою. Звісно якщо не рахувати декількох маленьких павучків, що мирно спали на своїх павутинках. Я мимоволі позаздрила їм. Живуть собі, ніхто їх ен чіпає, от би й мені так. 

О, туалетний столик зі стільцем, а навпроти дзеркало в половину людського росту. 

Нахилилась, щоб роздивитися своє відображення і вжахнулася. 

Та ні, це не я. Мене важко було впізнати. Від колишнього привабливого образу не лишилося й сліду. Зелені очі виражали лише тривогу й біль, рум'яні щоки запали й поблідли. Привабливе плаття брудне і в місцях навіть надірване, на руці красувався синяк. Недавно рівне й гладеньке волосся розтріпалося й стирчало в різні боки, макіяж повністю розмазався, туш розкришилась по обличчю, помада стерлась. Та й не дивно, два дні з таким мейком пробула. Чи не два? Задумалась: а я ж і не знаю, скільки часу пробула без свідомості. І взагалі, де це я? По інтер'єру нічого не зрозуміло, на превеликий жаль, він абсолютно звичайний. 

Але увагу привернув інший фактор: температура. Навіть в моєму коротенькому платті я відчувала як душно було в кімнаті. Спека. Але ж зараз лише середина квітня, а тут жара як улітку на курорті. Курорт! Значить я в якійсь теплій країні, відпочинковій, можливо тут і море є. 

На жаль, ця інформація нічого значущого мені не давала, але відчуття того, що здогадуєшся хоч трохи  і знаєш про ситуацію додавали впевненості і забирали паніку. 

Хоч я і поспала, але все тіло боліло, хотілося пошвидше прийняти душ, сподіваюсь тут він є. 

Тут помітила ще одні двері, трішки менші. Там виявилася ванна кімната з суміщеним санвузлом. Звісно, нічого особливого: душ, умивальник, але хоча б таргани не бігають. Хоча хто їх знає. Фу, від думки, що тут можуть водитися всілякі паразити, аж пересмикнуло. 

Ха-ха! Аня, тебе викрали і тримають невідомо де, а ти боїшся комашок? Стало чомусь смішно. Потрібно привести себе до ладу, а то мій вигляд злякає кого завгодно. 

Та не встигла я й підійти до крану, як клацнув замок, скрипнули двері й почулися чиїсь кроки. 

Страх. Він знову почав розповзатися по тілу. Коли двері були закриті, хоч і оманливе але все ж почуття безпеки було. А тепер мені доведеться зустрітися з людиною, яка, чує моє серце, не принесе нічого хорошого. Як виявилося пізніше, я була права. 

-Ей, як тебе там, іди сюди, вже! - я не бачила чоловіка, що прокричав ці слова, та його голос усе розповів замість нього. Це був жорстокий і владний голос, голос, який не потерпить непокори, голос, від якого хотілося сховатися і ніколи більше не чути. 

Ворухнутися я не могла. Ноги буквально приросли до підлоги і я розуміла, якщо спробую зробити хоч крок, просто-напросто втрачу свідомість. 

-Я двічі не повторюю, та якщо доведеться крикнути ще раз, ти дуже про це пошкодуєш! - прокричав уже дратівливо. 

Жах. Нестерпний жах. Всепоглинаючий жах. 

Але треба йти. Ноги не слухалися, підкошувалися. Вперше за все своє життя я зрозуміла, що вираз "ватні ноги  далеко не перебільшення, а навіть применшення. Кожен удар серця відбивався у моїй голові. Все це тривало декілька секунд, хоча для мене цілу вічність.