3. Вона

Мам, ну не тряси мене! Я так хочу спати, будь ласка, ще декілька хвилинок! Ей, ну перестань! Добре, добре зараз встану.  

Хм, темно, і мене, здається ніхто не будить. Що? Що відбувається? Андрій, кафе, машина... Так, точно була чорна машина. Але що з нею, машина, машина, треба зосередитись. 

Спогади нахлинули різко і заставили здригнутися. Борода, лисий чоловік і важкий удар по голові. До речі, вона просто розколюється, і як я раніше цього не помітила? Страх від розуміння того, що мене викрали ці зеки, хвилями накочувався на тіло. Але куди вони мене засунули? І чому тут так тісно і темно, ще й трясе постійно? Фу! Ні, ці ідіоти ж не засунули мене в багажник? Яка банальщина, вони що надивилися дешевих бойовиків? 

А може... Так, це ж розіграш, напевно мої друзі з універу вирішили пожартувати. Але нащо так грубо? Та ні, що за дурні ідеї, вони не могли такого зробити, та ще й ударити по голові. Це занадто. Напевно, в мене все-так, струс, бо думки плутаються і розбігаються, та ще й у голові шумить, наче там оселився рій диких бджіл. 

А раптом мене везуть в багажнику, бо хочуть вивезти закордон? Десь чула історію, де дівчат от так само знаходили по певних параметрах і привозили без паспортів, заставляючи працювати на них. Треба терміново вибиратись. Але як? Як?

Телефон. Сумочка ж зі мною, так? Вона дійсно була тут, поруч, але виявилася порожньою. Також я намацала розкидані поряд речі, як-от: помада, дзеркальце  і косметичка. Телефона там звісно не виявилось, як і грошей. Звісно, а чого я власне очікувала? Тим більше згадала, що він і так був вимкнений.

Паніка настільки сильно накрила мене, що я просто почала бити руками і ногами по всьому, до чого дотягувалась, крик вирвався з горла... Такий галас, який я зчинила, вони ігнорувати просто не могли. Проїхавши ще хвилин 5 моїх відчайдушний спроб вивільнитися, водії все ж не витримали і зупинились. 

Кдацнув замок багажника і сонячне світло різко осліпило. В голові досі крутилось, тож я не змогла навіть встати самостійно. Але грубі руки, не чекаючи ані хвилини, силоміць витягли мене. 

-Чого розкричалась? Тобі мало, так можу ще додати,- чоловік і справді замахнувся і стало страшно: такий вб'є і не помітить. 

-Ні, ні, будь ласка, я просто, мені... мені треба, треба в туалет. - може я встигну щось придумати, якщо пробуду без їх нагляду хоч декілька хвилин. 

-І в чому проблема? От обочина - але швидко там. 

-Я, я не можу, ось так, ні! Я піду ось туди, трава достатньо висока. 

-Розмріялась, ти думаєш ми дурні? Або тут, або їдем далі. 

-Добре, якщо вам так хочеться прибирати машину, то.. 

-Чуєш Лисий, вона нам зараз тут все загидить, - звернувся Борода до свого друга. А в нього що, дійсно прізвисько Лисий? Оце я влучно вгадала. 

-І як тоді робити? Вона ж драпанути може. 

-От так! 

-Ай, - мотузка, яку почали прив'язувати мені до ноги, різко вп'ялася в шкіру. 

-Заткни пельку і йди вже, тепер точно нікуди не втечеш. 

Мотузка, яку тримав Борода, довжиною була не більше 7 метрів. Тут не те що втекти - навіть відбігти перестало бути можливим. Але я слухняно почалапала в напрямку трави, звісно план втечі став неможливим, але як тут уже відмовишся, сама ж напросилася. 

Ого, яка ж вона тут висока, нічого собі бур'яни розрослися, майже на весь мій зріст. Ну що ж, хоч на свіжому повітрі побуду, подумаю, що можна зробити в моїй ситуації. Я повільно сіла на землю і швидко почала обмірковувати всі можливі наслідки. На жаль, нічого хорошого в моєму майбутньому не очікувалося. Мене кудись везуть, тож скоріш за все продадуть комусь, як товар, незважаючи на те, що в мене є почуття, що я теж жива людина... Ні, ні, не хочу про таке думати. В кінці кінців, завжди найстрашніша не небезпека чи проблеми, а саме їх очікування. Та й як показує досвід істерикою нічого не доб'єшся. 

 Весь цей час я непомітно для себе розкручувала на пальці каблучку, ну що ж поробиш, маю звичку так робити, коли дуже хвилююся. Врешті вона висковзнула з пальців і впала на землю. Ні, це ж мій подарунок на день народження від бабусі, я носила його з собою як певний талісман, що мене оберігав, тож треба швидко підняти, доки не загубила. Пальці зашаруділи в траві, та замість холодного металу відчули лише гострий біль. Ай! Підняла руку і з подивом побачила, що на шкірі виступили краплини крові. Що ж порізало мене так сильно? Декілька секунд пошуків і кривдник був знайдений - звичайнісінькі розбиті скляні пляшки, скинуті в купу. Напевно, хтось вирішив влаштувати пікнік на свіжому повітрі, а сміття просто скинув у найближчі кущі. Ну як так можна з природою? 

Та зараз я була вдячна цій людині, ким би вона не виявилась, бо це ж мій ключ до втечі. Тільки б уламки виявилися достатньо гострими, щоб перерізати нестерпну муляючу мотузку. 

Спочатку нічого не виходило, та я докладала всю свою силу і відчай, на які лише була здатна. На руках з'являлося все більше порізів, та мені було на них плювати. Не знаю, скільки часу все зайняло, може 30 секунд, а може й півгодини, та врешті волокна були повністю перерізані. 

-Ну, довго ти там? Виходь давай! - Кричали нетерплячі голоси. 

-Так, так вже йду. Дайте ще хвильку, - каблучку так і не знайшла, та на неї не було часу, треба швидше тікати. Дякую, бабусю, навіть тут вона мене захистила. 

Встати я не могла, трава не настільки висока, щоб ходити непоміченою, то ж прийшлось встати на коліна й рачки чимдуж лізти вперед, подалі від тих бандитів. 

Аж тут почувся голос уже віддаля:

-Ну все, скільки можна, йди сюди, бо сам виведу. 

Страх сковував, та в той же час додавав наснаги і я пришвидшилась. Та не пройшло й 10 секунд як крик "От стерво! Драпанути вирішила!" різко донісся до вух. 

Тут мої нерви не витримали. Я різко підвелась і кинулася бігти. В ту саму мить зрозуміла, що зробила помилку. Треба було зачаїтись і тихенько відповзати, в цих хащах мене б точно не знайшли. Але було надто пізно, кляті емоції вже видали мене і залишалося лише одне - чимдуж тікати.