2. Вона

-Вибачте, та ми закриваємось за 10 хвилин. 

Слова офіціанта вивели мені зі ступору, і я здригнулась, немов прокинувшись від неприємного сну. Скільки ж часу я так просиділа? Точно пам'ятаю, що як тільки прийшла сюди, до закриття лишалося не менше години. Невже я дійсно провела сорок хвилин, втупившись в одну точку? Уявляю, як виглядала зі сторони, особливо для офіціантів. Дивно, зі мною ще ніколи такого не було. Напевно, потрясіння виявилося для мене надто сильним. Звісно, не кожен же день дізнаєшся, що твоя найкраща подруга носить дитину від твого ж хлопця! 

-Так, добре, дякую, - злегка плутаючись у словах вичавила з себе. 

Меню на столі, як і рахунку давно не було (жах, я навіть не помітила коли його забрали!) Врешті, остаточно зібравшись з думками, я взяла сумочку і пішла до вбиральні, щоб хоч трішки поправити макіяж. Побачила себе в дзеркалі і аж зойкнула, туш потекла, помада розмазалась, ой-йо-йой, і це в такому вигляді я сиділа за столиком? Стало навіть трішки соромно, тож щоки вмить спалахнули гарячим рум'янцем. Але все ж і мій вигляд, і що подумали про мене оточуючі, хвилювали набагато менше, ніж те, що відбувалось у мене в душі. Вона була всеохоплена таким сумом і розчаруванням, що хотілося не плакати - вити! Але замість цього я лише підправила свій зовнішній вигляд і спокійною ходою вийшла з кафе. 

Хм, пізно, мабуть варто викликати таксі. Та номер ніяк не знаходився; скільки я не шукала, а ні одного сервісу там так і не виявилось. Може подружці подзвонити? 

Блим! Блимнув телефон і відключився, востаннє загравши веселу мелодію. 

 Ні, ну це вже ні в які рамки. Що ж за невезіння таке? Складається враження, ніби весь світ раптово збунтувався проти мене. 

Інших варіантів не було, тож я встала край дороги і вирішила зловити "попутку". Машин було небагато, та ніхто з їх поодиноких водіїв не горів бажанням зупинитися й допомогти. Прохожих на дорозі я взагалі не бачила, тож підійти і взяти телефон подзвонити не випадало.

Минуло, здається, хвилин 15, чи може більше? Секунди зливалися у хвилини, а ті тягнулися неймовірно довго, тож весняний вітер встиг пройняти мене до кісток. Здавалося б, квітень, чудова погода, але вечори досі бувають холодні, з колючим вітром, а я, як на зло навіть кофтинки ніякої не взяла, лише коротеньке плаття яскраво жовтого кольору. 

Вже майже втративши всяку надію, я повільно пленталася по тротуару. Ще намагалася зловити якусь машину, але холод та й утома давали про себе знати: ноги на височенних шпильках просто підкошувалися і в мене мимоволі починалась істерика.

 Аж тут чорна машина поволі гальмуючи блимнула фарами. Я озирнулась. Невже? Доля все-таки посміхнулася і дала мені змогу дістатися додому без пригод? 

Навіть не очікуючи запрошення, підбігла до завчасно опущеного віконця автомобіля. 

-Вибачте, ви не могли б мене підвезти додому? Бачу вам теж у ту сторону, - тицьнула пальцем у напрямку дороги, - я заплачу скільки скажете.  Будь ласка, я справді в плачевному становищі: телефон розрядився, таксі викликати не можу, а до дому ще далеко. 

-Для такої красивої дівчини все, що завгодно, - відповів водій років сорока з якоюсь дивною насмішкою і в серці неспокійно вкололо. Та я вже не мала сил дослухатися до інтуіції, хотілося просто сісти в теплий салон машини. 

-Дякую, дякую вам. Я безмежно вдячна, - лепетала я, вмощуючись поряд з водієм на переднє сидіння. - Мені треба на Шевченка, 84, підвезете туди?

-Ваш пункт призначення збігається з нашим, - заявив водій. 

-Ви теж живете за цією адресою? - дивно, раніше його точно не бачила в нашому районі, та й сусідів знаю майже всіх. 

-Можна й так сказати, - знову ця крива усмішка, аж мурашки пішли по всьому тілу. Але що це я себе накручую, може просто дуже колоритний чоловік. 

-До речі, як можна до вас звертатися? 

Чолов'яга задумався:

-Іван, але для своїх я Борода. - тільки після цих слів добряче його роздивилася. Чоловік середніх років, десь під 40, з кремезною фігурою. Борода, чорна й густа, виділялася одразу й найбільше запам'ятовувалася у всьому образі. Інші риси лиця були цілком посередніми: густі брови, прямий широкий ніс, кругле лице. Але чоловік здавався мені загрозливим, страшним, не знаю звідки це взялося, та десь на підсвідомому рівні я справді його боялась. 

Замислившись, навіть мимоволі відсунулась подалі, та Іван цього не помітив, тож далі ми їхали мовчки. 

А ось і мій поворот. Ще буквально декілька кілометрів і я дома, від щастя аж замружилась і розпливлась у задоволеній усмішці. Так хотілося пошвидше прийняти гарячу ванну й забутися, відкараскатися від нестерпних спогадів про Нього.

Стоп, чому ми його проїхали, невже він забув дорогу? 

-Іване, Іване, ви не звернули, ми їдемо за хибним маршрутом, розверніться. 

-Ми правильно їдемо, - незворушно відказав чоловік. 

-Як же ж правильно, я що не впізнаю власного будинку й повороту? - я смикнула його за руку ,бажаючи повернути руль,та він тільки відмахнувся. І зробив він це з такою неймовірною легкістю, що складалося враження, ніби я лишень маленька мушка, яку він запросто зможе прибити одним ударом. А лице його при цьому виражало таку непохитність, що я запанікувала.

-Висадіть мене з машини, далі я пішки, залишилося зовсім трохи, ось ваші гроші. 

Та водію, здавалося, було абсолютно все одно на всі мої протести, він і далі їхав, не збавляючи швидкості. 

-Я подзвоню в поліцію! 

-З виключеного телефона? Ну-ну, на здоров'я - пролунав насмішливий голос з заднього сидіння, і я аж підстрибнула. 

О боже, в салоні панувала така пітьма, що я не розгледіла ще одного чолов'ягу - повністю лисого і схожого на бандита із російських серіалів. Стало дійсно страшно, жах липкими щупальцями сковував всі мої рухи, оповиваючи мене в дивний дурман. 

-Хто ви такий? Скажіть вашому другу, щоб зупинився! - зробила тон суворим і вимогливим (принаймні мені так здавалося), а незнайомець лише розсміявся, кепкуючи з мене. Стало так соромно і прикро, що хотілося бити все навколо, кричати, дряпатися, діяти!