Полонений долею

Чоловік біжить нічними провулками знайомого міста. Це місто, яке весь час його зраджувало і псувало життя. Принижував, нехтувало, тиснуло на нього і робило усе, щоб зіпсувати йому життя. Він вирішив для себе, якщо це місто, з його похмурими будинками, з гнівом і злом споглядає на нього, то він сам візьме все те, що йому не дали, а нагородили всіх інших.

Він щодня дивився на витівки долі, на тих, хто купався в розкоші та щасті. Для кого, кожен день був подібний до раю, як для нього подібний до пекла.

І ось в один момент, коли чаша терпіння почала литися через край, він не витримав і напав, на того, якого всією заздрістю та гнівом поливав, чию долю хотів забрати собі. Насправді ж лише хотів гаманець вкрасти і брязкальця на руках та шиї. Хотів він хліба та молока. Бажав скуштувати елю і може навіть м'яса.

Ось такі приземлені бажання і прагнення людського серця, настільки глибокого і вразливого. Такого слабкого, що не змогло стримати всю ту ношу, що для нього приготувала доля та місто мороку.

І ось гнаний з власної вини та ініціативи. По помилці чи розпачі, дикі собаки, як він би нам сказав, гнали його вузькими звивистими провулками по сірій, темній дорозі.

- Стій убивця! Стій проклятий син повії! – гнівно кричали йому слідом.

З-за сліз і горя, що підступає до горла, гнаний не міг відповісти гінцям. З останніх сил намагався втекти, але розумів, сили закінчуються і скоро в пащі на катування цим псам потрапить.

Ще поворот, за ним і наступний. Сил усе менше, ноги стали ватяними, дихання почастішало, лише уривчасто вдихати була можливість. А пси все ближче, невпинно заганяли свою дичину, все лютіше лаючи і гавкаючи на свою жертву.

В очах чоловіка вже темніло, від утоми ноги перестали слухатися, він почав спотикатися і падати. І коли відчай уже повністю охопив його душу, коли він намагався вигукнути якісь слова, глухий удар по голові перервав його марні потуги.

У небуття і темний простір, ще темніший і холодніший за обійми цього міста, впала його свідомість. Це був його останній подих волі.

***

Холодна підлога, ось перше, що відчув чоловік. Зараз ця холодність здавалася йому такою приємною і принадною, рятуючи обличчя, що горить, і заспокоюючи неймовірний головний біль від свіжої рани.

- Опритомніли, нарешті, - пролунав незнайомий чоловічий голос десь збоку.

Все ще не усвідомлюючи де він і що з ним, чоловік не міг виразно почути тон голосу і зрозуміти вік того, хто говорить. Не відповідаючи незнайомцю, чоловік спробував підвестися, позбавивши себе цим, настільки приємної прохолоди.

Через біль і помутніння в очах, він зміг лише трохи розглянути місце свого перебування. Маленька квадратна кімната, темно-сірі стіни з масивного каменю, що поросли товстим шаром грибка. Два ліжка з старенької деревини, на яких лежали цвілі матраци, від яких стояв затхлий запах гнили. Один вхід і вихід, закритий товстими сталевими дверима, місцями покритими бурою іржею.

- В'язниця? - спитав він сам у себе, дуже втомленим тихим голосом.

- Око у вас накидане, - весело відповів незнайомий голос, - чи вам тут не вперше, довелося бути?

Вже ніби забувши, за кілька хвилин блукання поглядом по кімнаті, чоловік від несподіванки трохи відскочив у протилежний бік від голосу. Можливо, перший раз він подумав, що це поранений, стомлений розум грає з ним ігри. Але цього разу, він все усвідомив, що тут він не один. І голос, який пролунав не вперше, і прозвучав зараз справжнісінький і реальний.

- Не варто так лякатися, я не кусаюся. Кричати і битися теж я не буду. Ми з вами в одному човні, сидимо і чекаємо на нашу зоряну годину, - з іронією сказав співрозмовник.

Нарешті, зосередивши погляд, чоловік побачив того, хто говорить. У далекому, від нього, темному кутку притулившись до стіни спиною, сидів сивий чоловік, років п'ятдесяти-шістдесяти на вигляд. Але за першим враженням, у чудовому здоров'ї, з сильним тілом і напрочуд заспокійливим м'яким голосом.

- Добрий вечір! – спробував бути чемним чоловік. - Чи зараз уже ранок, а може, вже день? Вибачте, я не знаю сьогодення.

- Доброї ночі, зараз все ще ніч, – привітав у відповідь, сивий співрозмовник.

- Скажіть, ми у в'язниці, правильно? Вибачте, якщо моє питання здалося вам дурним, я зараз ще не можу до ладу зібрати думки воєдино, – винувато вибачився чоловік.

- Яка вихована людина мені попалася, - весело відповів той, - смію вас запевнити, це справжнісінька тюремна камера. Я навіть більше скажу вам, це камера смертників. Пам'ятайте, я сказав про нашу зоряну годину, тож це година нашої страти. А тут ми її лише чекаємо. Тому і житло у нас, скажімо так, не найкомфортніше, - ще раз усміхнувся сивий, йому здавалася ця ситуація навіть кумедною. Або він просто шукав привід не розкиснути і не впасти в сумні думи.

- Без суду, без адвоката та звинувачення, одразу страту?! - Від подиву підвищив голос чоловік.

- Можливо, суд ви свій проспали, або ваша присутність була не обов'язковою, - з низхідною усмішкою відповідав дорослий чоловік.

- Значить страта... - переконавшись у почутому, чоловік сам собі, практично пошепки, повторив жахливу новину.

- Раз ми тут невідомо наскільки часу, чи можу я дізнатися вашу історію? Чому ви потрапили у це чудове місце?