Розділ 47

Після кількох днів у лікарні вони нарешті повернулися додому.
Дощ, який не припинявся весь тиждень, того ранку стих, і місто зустріло їх м’яким золотим сонцем.

Рафаель обережно ніс у руках автолюльку, наче тримав найдорожчий скарб у світі.
Ізабелла, загорнута в легке пальто, йшла поруч, спостерігаючи, як він раз у раз поглядає всередину — щоб переконатися, що малюк дихає, що все гаразд.

— Ти дивишся на нього кожні п’ять секунд, — усміхнулася вона, ніжно.
— Бо не можу повірити, що він справжній, — відповів Рафаель, і в його голосі звучала така ніжність, якої Ізабелла ніколи раніше не чула.

Коли вони переступили поріг маєтку, повітря наповнилося спокоєм.
Будинок, який колись здавався холодним і небезпечним, тепер дихав теплом. На каміні горів вогонь, а вітальня була прикрашена квітами — це охорона й домашні приготували сюрприз для молодих батьків.

Рафаель поставив люльку на диван і опустився поруч.
Ізабелла сіла біля нього, поклавши голову йому на плече.

Малюк тихенько сопів, злегка рухаючи ручками, а Рафаель спостерігав за ним із таким виразом, наче світ зупинився.

— Я ніколи не думав, що зможу бути щасливим ось так… просто сидіти й дивитись, як дихає наш син, — сказав він, торкаючись м’якого пледа.

— Ти став іншим, Рафаелю, — шепнула Ізабелла, — м’якшим… але ще кращим.
Він усміхнувся:
— Ти змінила мене. Ти і він.

Він обережно взяв малюка на руки, підтримуючи крихітну голівку, і притис до грудей.
— Привіт, малий. Я твій тато, — прошепотів, ніби боявся розбудити. — І я обіцяю, що ти ніколи не дізнаєшся, що таке страх.

Ізабелла дивилася на них, і серце наповнювалося сльозами радості.
Перед нею стояв чоловік, який колись жив у тіні небезпеки, а тепер — тримав у руках життя.

Вона поклала долоню на його плече, і Рафаель зустрів її погляд.
У цій тиші, серед запаху дитячого крему і свіжого повітря, вони зрозуміли — нарешті вдома.
Не в стінах, не в розкошах, а в одне одному.