Розділ 35

Темрява. Холодний вітер бив у лице, коли Ізабелла, стискаючи кермо, мчала вузькою дорогою між старими складами. Серце калатало так, ніби ось-ось розірветься.
Вона знала — там, у пастці, Рафаель. Її чоловік. Її кохання. Її все.

Металеві двері зчорніли від кіптяви, коли вона зупинила машину. Усередині лунали постріли. Крики. Вибухи.
— Рафаелю! — її голос розірвав ніч.

Вона кинулася вперед, відштовхнула охоронця, який намагався її зупинити, й пробилася в середину.
Дим заливав приміщення, лампи миготіли, а серед хаосу вона побачила його — Рафаеля, який стояв із пістолетом у руці, поранений у плече, але все ще боровся.

— Ізабелло! — його крик змішався зі звуком чергового пострілу.
Вона побігла до нього, не думаючи ні про що, тільки про нього.
І в ту ж мить — постріл.
Вона відчула гарячий удар у бік. Повітря вирвалося з легень, світ похитнувся.

— Ні! — Рафаель кинув зброю й схопив її, падаючи на коліна.
Його руки, гарячі від крові, тремтіли.
— Тільки не це... не зараз... Ізабелло, чуєш мене? Не закривай очі!

Вона торкнулася його обличчя, пальці ледь дихали.
— Ти живий… я змогла…
— Ти не мала сюди приходити! — його голос зривався на розпач. — Чому, Ізабелло?!
— Бо я… не могла втратити тебе…
Її подих став уривчастим, а потім тихим, майже шепотом:
— Рафаелю… я ношу під серцем… нашу дитинку...

Він завмер. Його очі розширились, і в них блиснула паніка, страх і любов водночас.
— Що?.. Ізабелло, ні… ні, тільки не зараз…
Вона усміхнулася крізь біль.
— Ти станеш батьком…

Її тіло обм’якло.
— Ізабелло! — Рафаель закричав, стискаючи її в обіймах. — Хтось, викличте чортову швидку! Швидку!

Її кров тепер фарбувала його руки, а він, тримаючи її голову, притискав лоб до її чола.
— Ти не маєш права мене залишити, чуєш? Ти — моє життя, моя душа, моя дружина! — він вигукував, поки сирени не прорізали ніч.