Безчасся

В затишному безчассі ніхто не нудьгував. Яскраві зграйки блискіток весело літали по безкрайньому нічого. Вони сміялися дзвіночками, грали у квача, гойдалися на райдужних хмаринках. Іноді завмирали біля рожево-молочного густого океану спогадів, та гадали коли й ким вони будуть – хлопчиком чи дівчинкою?
Час від часу з'являлися золотаві промінці, яки проштрикували простір, приносячи нові світлячка життя тих, хто не народився. Але краще за це були моменти, коли з кришталевим дзвоном відкривався портал. Всі зірочки радо летіли до нього. Проте лише дехто з них відчували поклик і з задоволенням пірнали в чорну густину. Інші отримували повідомлення «не зараз» й з легкістю поверталися до свого бездумного існування в очікуванні.
Взагалі, всі життєві кульки поводилися майже однаково. І тільки іноді деякі раптом починали тьмяніти. Це траплялося, якщо їх доволі довго не кликали до порталу. Тоді іскорка ставала менш рухливою, і врешті решт, поволі опускалася в щільне, підсвічене жовтими матовими блискавками марево спогадів. Вона розчинялася в повільних заспокійливих хвилях і залишалася тут назавжди.
Ось і зараз ще одна цяточка втратила блиск та рушила назустріч тягучому туману. Але на цей раз щось пішло не так, як завжди. Збіг, диво, ретельно підготовлена подія чи щось інше? З нею точно сталося щось незвичайне. Знесилена тьмяна блискітка лише доторкнулася до поверхні марева, яке їй закортіло назвати ..киселем. Чому, звідки ця назва? Бо так колись казала матуся. Матуся? Хто це?
Випадково чи ні, світлячко натрапило на спогади, до яких було причетне. Адже декілька тижнів (здається 8?) вона була с тією, кого після народження звуть матусею. Ні-ні-ні, неможна тут лишатися! Хочу до неї, адже вона.. плаче? Сумує за своєю блискіткою!
Бліда крапочка знов засяяла зірочкою й понеслася до порталу. "Бумц! Бумц!"- намагалася вона пролетіти крізь чорну браму, але невидима перешкода не давала цього зробити. Можливо, треба зачекати відкриття? І світлячко зависло над темним оксамитовим колом. 

Янгол відчув дивну еманацію по той бік порталу. Він колись чув, що таке можливо. Проте за багато століть призначення в пологові з ним таке ще не траплялося. Він з цікавістю поглянув всередину.
- Привіт! Ти пологовий янгол? - запитала світла цяточка, граючись з пилинками в сонячному промені.
- Упс, ти не маєш мене бачити! 
- Чому? 
- Тому, що я не маю тут бути. 
- То навіщо ти тут?
- Відчув, що ти завчасно хочеш народитися. Раджу зачекати коли для тебе з'явиться матуся.
- В мене вона є! І мама, і тато. Тільки ця штука не пускає назовні.
- Бо твоя мама втратила надію. 
- То ти знаєш, хто моя мама?
Янгол не вмів брехати. 
- Розумієш, я вже давно призначений в пологові і маю давати «поцілунок життя» новонародженим. Особливо цього потребують діти, які з'явилися на світ передчасно або можуть померти при народженні. Але іноді навіть янгол безсилий, коли змучене тільце більше не може втримати світлячко життя. Тоді черговий янгол обертається лагідною пухнастою хмаринкою, щоб замість матусі обійняти і заспокоїти безпорадну іскорку.
І от, одного разу мені довелося чергувати в найсумнішому відділенні: збирати промінчики ненароджених. Це чомусь було так боляче! В мене немає фізичного тіла, янголи це чиста енергія, то навіть не уявляю що мені болить. Тоді я зрозумів, чому там чергують найяскравіші з нас. Це дуже важко - так працювати й не згаснути. Я тоді ледве не втратив сяйво, бо приймаєш кожне світлячко разом з розпачем і болючий безнадією. Це неможливо забути. Я відчуваю, що саме мені довелося приймати там і тебе. Тому я й почув твій поклик.
Я знаю, в кого ти мала народитися. Тільки не можу впливати на перебіг подій, це не моє призначення. Але дещо мені до снаги.
-Ти проведеш мене через портал?
- Ні. Проте це можеш зробити ти. 
- Як? В мене не виходить.
- Треба, щоб тебе покликали. Згадай. Наснися. Я трошки тобі допоможу, а от «потім» від мене вже не залежить.
В безчассі незрозуміло скільки минуло годин або днів, років чи хвилин. Маленьке світлячко багато разів намагалося наснитися матусі. Довелося навчитися дуже яскраво сяяти. І тоді декілька разів їй вдалося потрапити в сон мами. Виявилося це не так складно. Набагато складніше було довести, що це саме вона та блискітка, за якою мама сумувала. І яка, за непорушним законом Всесвіту, кожну вагітність поверталася до неї. Світлячко наполегливо показувало «впізнавальні» сни, всі свої появи в кожній спробі народитися. І навіть іскорку, яка мала прийти в життя мами наступною дитиною. Та подумки просила «повір, відчуй, згадай!». Нарешті холодна дзеркальна плівка, яка не давала доторкнутися до жінки, почала руйнуватися. Блискітка побачила, як матуся посміхнулася, згадала або здогадалася, й потягнулася душею до неї. Вони знов були разом. Мама брала її на ручки (отже буде дівчинкою!), цілувала. Вони вдвох гуляли по парку або гарячими тротуарами невідомого міста. Іноді вони бачили тата і тоді  прогулянка тривала вже втрьох. Здебільшого зустрічі були мовчазні. Блискітка й так чула всі думки матусі. «Не те, не те, скажи головне!» - подумки благала іскорка. 
- Ти повернешся до мене? Ні, не так. Ти хочеш повернутися до мене? Бо я хочу, - нарешті прошепотіла Марина.
Світлячко спалахнуло щасливою зірочкою і щезло яскравими метеликами.

- Ти впевнений що до допомоги?
- Так!
- Але ж ти втручаєшся..
- Я не порушую жодного закону Всесвіту!
- Ну то як подивитися: участь пологового янгола в процесі розподілу не передбачається.
- Вона особлива.
- Закон однаковий для всіх.

Пройшов час. І одного разу блискітка відчула поштовх. Її потягнуло в темне коло порталу й винесло на світло. Матусин голос, щось тепле і м'яке, відчуття безпеки та любові. Так можна існувати  вічно. Примруживши очі, світлячко роздивлялося крихітні пальчики, смикало себе за тонкі прядки волосся, зморщувало маленький носик. Але це затишне місце ставало дедалі тіснішим, допоки невловимо знайоме відчуття підказало – пора.
Народження! Здається вона навіть встигла побачити посмішку пологового янгола. Проте правило для всіх однакове – з першим ковтком повітря всі спогади назавжди стираються.