ГЛАВА 13

Поліна.

Англія зустріла мене помітною прохолодою.

Щойно вийшла з літака, вдихнула свіже повітря “свободи”!

Неймовірні відчуття!

Серце завмирає перед незвіданим. 

Одному Богу відомо, що ж чекає мене попереду…

А зараз дістала свою валізу зі стрічки й, крокую назустріч тітці, яка радісно махає мені рукою попереду.

- Полю! - обійняла мене. - Ти так. Змінилася… Як долетіла?

- Все добре! - нервово стискаю ручку валізи.

- Ходімо!- поквапила мене.

Тепер трішки про тітку Хелен. Взагалі то вона Олена, але звикла вже давно до такої інтерпретації власного імені й, просить інших називати її так. Їй близько шістдесяти років. Різниця в неї з мамою 12 років. Декілька років тому вона овдовіла. Дітей у шлюбі не мала, так вже вийшло. Хелен середньої статури й вища від мене на півголови. Статна, для свого віку ще дуже красива жінка, витончено вдягнута, оповита приємним шлейфом дорогих парфумів, на вигляд досить мила та привітна.

Якщо чесно, то бачила її лише декілька разів за все життя. Останній раз на похоронах мами. Тоді я мало що запам'ятала бо було явно не до родичів.

І ось тепер третя спроба.

- Дякую, що погодилися щодо мене! - тихо промовила коли водій закрив за нами дверцята автівки.

- Що ти, Полю! Для мене це навпаки неочікувана, приємна радість! Жива людина з якою можна заговорити! - вона накрила мою руку своєю теплою долонею. - Після смерті Ендрю почала помічати, що геть втратила смак до життя й взагалі будь яке бажання його продовжувати.

- Пані Хелено, хіба ж так можна! - стурбовано відреагувала.

- Але це вже все позаду! - вона посміхнулася. - Престон чудове місто. Я тобі все там покажу! Тобі неодмінно сподобається!

- Мені вже подобається! Хоч я там ніколи не була! - схвильовано закрутила головою на всі боки настільки красива картинка зараз  за вікном. 

- Школу підібрала теж неподалік. Вибач, що за тебе! Я спиралася на гарні характеристиками та рекомендації. Ще треба подбати про шкільне приладдя, підручники. Купа роботи! - збуджено проспівала жінка. - Як же це прекрасно!

Зловила себе на думці, що теж посміхаюся у відповідь. Хмари наді мною поступово почали розсіюватися та вперше за останні роки, з'явилося сонце, зігріваючи своїм теплим промінням. 

- От тільки дещо попрошу! - Хелен поглянула на мене, вираз її обличчя змінився на серйозний. Невже і тут будуть якісь “умови”?

- Кажіть. - з завмиранням серця промовила я.

- Будь ласка ніяких: пані, місіс та на Ви. Я відчуваю себе в таких випадках старою, яка вже однією ногою в могилі! Просто - Хелен!

- Домовилися, - видихнула про себе і додала. - Хелен.

- Чудово! - жінка задоволено сплеснула в долоні. 

Тепер я нарешті заспокоїлася і решту часу, доки автівка плавно долала відстань, спостерігала за краєвидами, які змінювалися за вікном. Доки геть не почало сутеніти, а я поступово почала провалюватися в сон. 

- Полі, дитинко! Ми приїхали. - почувся ласкавий голос жінки зовсім поряд. 

Розплющила очі й здивовано заморгала спросоння. 

- Ходімо! Я покажу тобі будинок та твою кімнату.

Оселя виявилась напрочуд гарною та затишною. З меблями пастельних кольорів і вазонками з домашніми квітами. Серце радісно забилося. А моя власна кімната виявилася для мене маленьким острівцем дівочого раю. Одразу було видно, що тітка “заморочилася” бо невелика за розмірами кімнатка зустріла свіжим ремонтом. Ніжно рожеві стіни й білі меблі, а саме: велике ліжко, приліжковий столик, письмовий стіл з стільцем, велике дзеркало, шафа, і гарненькі фіранки з квіточками. Що ще потрібно дівчині-підлітку? 

- Моя кімната надзвичайна! - вигукнула з захопленням і обійняла Хелен, притиснулася до жінки, стримуючи сльози. 

- Я рада, що тобі подобається! - вона лагідно пройшлася долонею по моїй голові та хребту. - Спочатку повечеряємо, а потім якщо ти будеш не проти, я допоможу тобі розібрати та скласти твої речі. 

Я ствердно кивнула і ми вдвох помандрували в напрямку кухні, по дорозі завітавши до ванної кімнати де на мене чекали чисті рушники, нова щітка і інші жіночі дрібнички. 

“А життя поступово почало налагоджуватись!”: спіймала себе на думці, куштуючи вечерю. 

І в момент коли здається, що виходу немає, а ти знаходишся у відчаї, з острахом думаєш про майбутнє, життя, неочікувано, підкидає тобі шанс, кардинально змінюючи напрямок твого руху…