ГЛАВА 12

Поліна.

Здавалося, що час до мого від'їзду до тітки, тягнувся безкінечно повільно. Сірі та малорадісні дні змінювалися такими ж похмурими. Чіпляння Майкла. Вдавання дорослими що ми одна велика й щаслива сім'я.  

І ось нарешті! Десь попереду замаячила така омріяна моя “свобода”! 

Бачили б Ви обличчя Майкла коли він про це дізнався. Ох! Увесь спектр різноманітних емоцій. Навіть було не зрозуміло, яка ж насправді переважає: здивування, обурення, гнів, навіть розпач, що об'єкт його експериментів насмілився вирватися з так званої “лабораторії”. Напевно для нього я була щось на кшталт щура для дослідів, який нахабно втік зі своєї клітки. 

Навіть Клара ледве могла приховати своє невдоволення. Але вираз на її обличчі врешті-решт змінився на подобу задоволення. Може вирішила, що без мене крутити та маніпулювати батьком буде в рази легше?

Щодо батька… Я розумію, що він лишається сам у лігві “звірів” та він не шістнадцятирічна дівчинка, яку геть нікому захистити від цькувань. Думаю він дасть собі ради. І я не щезаю назавжди. Мені потрібен цей час, щоб з дівчини “для биття” перетворитися на ту, яка зможе не лише подбати про себе, а й добряче та боляче “тріснути” тих хто мав нахабність увесь цей час ображати. 

— Маю надію, що ти зникнеш звідси  назавжди! - прошепотів Майкл коли показушно на публіку стискав мою руку на прощання. Досить боляче до того ж тиснув. 

— Навіть не мрій про це! - відповіла мило посміхаючись.

Це я… Навчилася брехати, приховувати свої справжні почуття та емоції, стримуватися, підійматися з колін коли тебе боляче жбурляють на підлогу! 

Я витримала цей життєвий урок та добре його засвоїла! А зараз з гідністю полишаю цей “театр сімейних драм”. Кобло змій залишаються наодинці з собою. Інколи це для них найстрашніша кара, бо рано чи пізно вони починають пожирати одне-одного. 

Батько відкрив дверцята переді мною, поклав мою валізу до багажного відділення автівки. 

— Треба поквапитися, щоб ти не запізнилася на рейс! - він поглянув на наручний годинник.

— Так! - кивнула й зручно вмостилася на сидінні біля водія. 

Тато поцілував Клару у щоку, потім сів за кермо, завів авто і ми поїхали.

Обернулася назад. 

Чи буду я сумувати за цим будинком?

Напевно що так. Але за дитячими споминами. За місцем де була щаслива коли ще була жива мама. Зараз це холодна і бездушна пустка, яка перетворилася на отруйне місце й осередок негативу. 

— Знаєш! -  повільно почала розмову. - Я не приїду на канікули чи свята.

— Чому? - батько здивовано поглянув на мене.

— Пробач! Але дружніх стосунків з твоєю новою сім'єю в мене не склалося. 

— Полю… - він звів брови і на його чолі утворилася глибока зморшка.

Що це розчарування чи сум? 

— Вибач, я приділяв тобі мало уваги! - продовжив він. 

Від цих слів стало гірко, в кутиках очей почали збиратися непрохані сльози. Тільки не це. Відвернулася й витріщилася у вікно.

— Приїзди ти… Але сам! 

— Клара старалася тобі стати справжньою матір'ю. 

— А Майкл братом! - вихопилося в мене й серце ще більше стислося від образи, яку заховала глибоко, але ще не знайшла в собі сили та мудрості до кінця пробачити батька за те яким глухим та сліпим він був.

— Полю… - от тепер вже туга та біль відобразилися на його аристократичному обличчі. 

— Подбай про себе, добре? - накрила своєю долонею його руку. Холодна… 

— Добре! - кивнув. - А ти зателефонуй щойно літак приземлиться. І як тітка тебе зустріне в аеропорту. 

— Так! - натягнуто посміхнулася. 

— Я приїду коли в тебе будуть канікули і ми разом кудись сходимо! 

— Сходимо! - погодилася.

Перевела погляд на дорогу, яка наче виноградна лоза вилася вгору. Чомусь  мозок почав малювати аналогію мого власного життя з цією дорогою. Щось залишилося позаду, маю надію, що це: гіркі спомини та образи. А попереду звивистий шлях у невідомість, доросле життя. Яким воно буде покаже час…