ГЛАВА 12

Поліна.

Здавалося, що час до мого від'їзду до тітки, тягнувся безкінечно повільно. Сірі та малорадісні дні змінювалися такими ж похмурими. Чіпляння Майкла. Вдавання дорослими що ми одна велика й щаслива сім'я.  

І ось нарешті! Десь попереду замаячила така омріяна моя “свобода”! 

Бачили б Ви обличчя Майкла коли він про це дізнався. Ох! Увесь спектр різноманітних емоцій. Навіть було не зрозуміло, яка ж насправді переважає: здивування, обурення, гнів, навіть розпач, що об'єкт його експериментів насмілився вирватися з так званої “лабораторії”. Напевно для нього я була щось на кшталт щура для дослідів, який нахабно втік зі своєї клітки. 

Навіть Клара ледве могла приховати своє невдоволення. Але вираз на її обличчі врешті решт змінився на подобу задоволення. Може вирішила, що без мене крутити та маніпулювати батьком буде в рази легше?

Що до батька… Звичайно я розумію, що він лишається сам у лігві “звірів” та він не шістнадцятирічна дівчинка, яку геть нікому захистити від цькувань. Думаю він дасть собі ради. І я не щезаю назавжди. Мені потрібен цей час, щоб з дівчини “для биття” перетворитися на ту, яка зможе не лише дати собі ради, а й добряче та боляче “тріснути” тих хто мав нахабність увесь цей час ображати. 

- Маю надію, що ти зникнеш звідси  назавжди! - прошепотів Майкл коли показушно на публіку стискав мою руку на прощання. Досить боляче до того ж тиснув. 

- Навіть не мрій про це! - відповіла мило посміхаючись.

Це я… Навчилася брехати, приховувати свої справжні почуття та емоції, стримуватися, підійматися з колін коли тебе боляче жбурляють на підлогу! Я витримала цей життєвий урок та добре його засвоїла! А зараз з достоїнством полишаю цей “театр сімейних драм”. Кобло змій залишаються наодинці з собою. Інколи це для них найстрашніша кара, бо рано чи пізно вони починають пожирати один-одного. 

Батько відкрив дверцята переді мною, поклав мою валізу до багажного відділення автівки. 

- Треба поквапитися, щоб ти не запізнилася на рейс! - він поглянув на наручний годинник.

- Так! - кивнула й зручно вмостилася на сидінні біля водія. 

Тато поцілував Клару у щоку, потім сів за кермо, завів авто і ми поїхали.

Обернулася назад. 

Чи буду я сумувати за цим будинком?

Напевно що так. Але за дитячими споминами. За місцем де була щаслива коли ще була жива мама. Зараз це холодна і бездушна пустка, яка перетворилася на отруйне місце й осередок негативу. 

- Знаєш! -  повільно почала розимову. - Я не приїду на канікули чи свята.

- Чому? - батько здивовано поглянув на мене.

- Пробач! Але дружніх стосунків з твоєю новою сім'єю в мене не склалося. 

- Полю… - він звів брови і на його чолі утворилася глибока зморшка.

Що це розчарування чи сум? 

- Вибач, я приділяв тобі мало уваги! - продовжив він. 

Від цих слів стало гірко, в кутиках очей почали збиратися непрохані сльози. Тільки не це. Відвернулася й витріщилася у вікно.

- Приїзди ти… Але сам! 

- Клара старалася тобі стати справжньою матір'ю. 

- А Майкл братом! - вихопилося в мене й серце ще більше стислося від образи, яку заховала глибоко, але ще не знайшла в собі сили та мудрості до кінця пробачити батька за те яким глухим та сліпим він був.

- Полю… - от тепер вже туга та біль відобразилися на його аристократичному обличчі. 

- Подбай про себе, добре? - накрила своєю долонею його руку. Холодна… 

- Добре! - кивнув. - А ти зателефонуй щойно літак приземлиться. І як тітка тебе зустріне в аеропорту. 

- Звичайно! - натягнуто посміхнулася. 

- Я приїду коли в тебе будуть канікули і ми разом кудись сходимо! 

- Сходимо! - погодилася.

Перевела погляд на дорогу, яка серпантином в'ється вгору. Чомусь  мозок почав малювати аналогію мого власного життя з цією дорогою. Щось залишилося позаду, маю надію, що це: гіркі спомини та образи. А попереду звивистий шлях у невідомість, доросле життя. Яким воно буде, покаже час…