ГЛАВА 4

Поліна.

Виявилося, що забратися звідси найбільша мотивація в моєму житті. Отже, кожен раз коли знову й знову зіштовхуватимусь з капостями Майкла, співатиму про себе - “Ще трішечки і я вшиюся”.

І знаєте - дійсно працює. Навіть посміхаюся в такі моменти, і від цього Майкл ще більше скаженіє. А я насолоджуюся своєю, маленькою, але перемогою. 

Відкусила шматочок яблука, зручно вмостившись на високому стільці біля стільниці на якій наша кухарка саме готувала обід.

— Поїж нормально, дитинко! - зауважила вже майже літня жінка.

Завжди охайна, у своїй хустці, яку увесь час зав’язує однаково - ззаду на потилиці. Білосніжний фартух. А ще… Усміхнене і привітне обличчя. Розпашіле від плитки обличчя. І… Добрі очі. 

— Я не голодна! - збрехала. Насправді, страшенно хочу їсти, але зайві кілограми нікуди не дінуться самі по собі. Тож - привіт дієта. 

— Будь обережна з цим шибеником Майклом! - прошепотіла вона зовсім поряд з моїм вушком. - Мене не так легко обдурити його янгольським виразом обличчя. 

— Мене теж. - з сумом зітхнула. - Але яка вже різниця. - знову відкусила шматочок. - Скоро я заберуся звідси. 

— Що це Ви надумали люба леді? - насторожено запитала жінка.

— Та нічого такого! - спробувала заспокоїти. - Просто поїду на навчання.

— Боже! Та Ви ж ще зовсім юні! Куди це Вас понесе? І пан Сергій Олегович так просто відпустить Вас?

— Це всього лише навчання! - знизала плечима. - Тим паче за мною пригляне мамина сестра. 

— Ну якщо так! - вона трішки заспокоїлася. 

— Все буде добре. 

Це я зараз кого більше вмовляю? Себе чи її? 

Вона знову наблизилася, цього разу ще ближче. 

— Я трішки підслухала про подію, яка вчора відбулася… - вона озирнулася на всі боки. - Якщо хтось взнає, що я Вам розповіла…

— Лідіє Іванівно, я нічичирк. Та й сенс комусь щось доводити, коли вже одною ногою в іншій країні. 

— А батько відпустить? 

— Угу! - напхала повний рот. - А куди він дінеться! Я підключу важку артилерію - мою тітку! То що там Ви хотіли мені розповісти?

Жінка знову закрутила головою на всі боки. 

— Я випадково стала свідком, як Майкл розраховувався грошима з охоронцем, прокоментувавши, цитую: “З  фотокарткою вийшло взагалі бомбічно!”

— Чомусь не здивована! - з сумом зітхнула. 

— Може дійсно! Ліпше Вам тікати звідси! Без вашої матінки, цей будинок вже інший. 

— І мій батько теж! - знову зітхнула, відклала яблуко, відчуваючи що апетит зник і я більше жодного шматочка не зможу проковтнути.

Ми вдвох сіпнулися й закінчили розмову бо в кухню увійшов Майкл.

— Може досить теревенити? Я зголоднів! Коли буде обід! 

— Обід буде рівно о дванадцятій, юначе! І не хвилиною пізніше! - Відповіла Лідія Іванівна.

Він обвів нас обох підозрілим поглядом, ще раз оглянув кухню й забрався геть.

— Отже ж! - вигукнула жінка. - Це ж треба бути такими різними, як небо та земля.

— Ти про Данієля? - припустила я, помітивши, що навіть згадка його імені змушує моє серцебиття пришвидшуватися. 

Данієль. Дорослий, успішний красень, з пронизливими темними очима. Такий погляд, знаєте, наче бачить наскрізь всіх твоїх демонів, які глибоко приховані в нетрях душі. Мрія кожної дівчинки, дівчини, жінки. Будь яка готова “здатися” вже через пару хвилин розмови. Тож, що там вже мені… На таких як я він навіть дивитися не буде! Ми  “невидимі”, пусте місце, повний нуль…

Ще б пак, різниця майже у сім років. Та я ще дитина для нього! А ще… Бридке, товсте, страшко…

Знову залунала пісня Бумбоксу! 

Ах ти ж клятий… 

Нічого! Два тижні і я вільна неначе вітер. А ти “братику”, вкуси себе за дупу!