Глава 8

Глобальне потепління в «Черненко Холдинг»

Наступного ранку Юлія приїхала до офісу задовго до початку робочого дня. Під бездоганним макіяжем і застебнутим на всі ґудзики суворим жакетом вона відчайдушно ховала наслідки безсонної ночі, виснажливу втому й липкий страх, який досі її не відпускав. Вона була абсолютно певна, що Черненко зустріне її звичним крижаним поглядом, а будь-яка дрібниця знову стане приводом для чергового суворого зауваження, та цього ранку все виявилося інакше.

Він уже був у кабінеті. Щойно Юля переступила поріг приймальні, важкі двері відчинилися, і Данило вийшов їй назустріч. Зупинившись біля самого столу, він опинився так близько, що дівчина виразно вловила стриманий аромат його дорогих парфумів із терпкими нотами тютюну та шкіри. Його погляд був прикутий виключно до неї, і вперше за довгий час ці проникливі сірі очі не нагадували холодний лід.

— Доброго ранку, Юліє, — промовив він спокійно, майже м'яко.

Низький оксамитовий голос прозвучав так незвично, що вона мимоволі затримала подих.

— Д-доброго ранку, Даниле Романовичу, — розгублено відповіла Юлія, завмираючи на місці.

Він ще кілька секунд мовчки дивився на неї, ніби намагався переконатися в чомусь лише йому відомому, а потім тихо запитав:

— У тебе все гаразд?

Це просте запитання остаточно вибило ґрунт з-під її ніг, і в голові вихором закружляли тривожні думки. Чому він поводиться так? Де той холодний, непохитний чоловік, який, здавалося, раніше навіть не помічав її існування? Звична броня Данила Черненка ніби дала тріщину, поступившись місцем несподіваній уважності, від якої ставало не легше, а лише страшніше. Під його пильним поглядом Юлія почувалася абсолютно беззахисною, наче він бачив значно більше, ніж вона намагалася приховати.

— Усе добре. Дякую за турботу, — ледь вимовила вона, щосили стримуючи тремтіння в голосі. — Я зараз принесу вашу каву.

Данило мовчки кивнув і повернувся до свого кабінету. Опустившись у велике шкіряне крісло, він на мить заплющив очі й відкинув голову на спинку. З боку могло здатися, що він просто чекає на свій ранковий еспресо, але насправді він чекав на неї — на свою тендітну, налякану помічницю. Ця кількахвилинна ранкова зустріч давно стала для нього єдиним безпечним приводом затримати Юлю поруч бодай ненадовго й украсти кілька митей, протягом яких можна було просто дивитися на неї, не ховаючись за маскою суворого боса.

Коли вона знову зайшла до кабінету з тонкою порцеляновою чашкою, над якою ліниво здіймалася прозора цівка пари, Данило відчув, як усередині знову все напружується. Він більше не міг брехати самому собі: почуття, яке він місяцями вперто душив, ховаючи за байдужістю, жорсткістю й показною холодністю, більше не піддавалося контролю. Воно повільно, але невпинно проривалося назовні, руйнуючи стіни, які він так старанно й довго вибудовував навколо власного серця.

Юля обережно поставила чашку на стіл, але порцеляна все одно зрадницьки дзенькнула — її тонкі пальці ледь помітно тремтіли. Данило мовчки стежив за кожним її рухом. Його погляд на мить затримався на нервово стиснутих, беззахисних губах дівчини, ковзнув по витонченій лінії шиї й лише після цього повернувся до паперів. Поки Юлія тихим голосом зачитувала розклад, він механічно кивав, не чуючи жодного слова. Перед очима, наче тавро, стояло її побите обличчя та нещодавні слова Олега. Тепер Данило точно знав, у якому саме пеклі вона задихалася, і це знання повільно, крапля за краплею, роз'їдало його звичну холоднокровність.

— Вам потрібно щось іще, Даниле Романовичу? — тихо запитала Юля. Вона так і не наважилася підвести очей, хоча відчувала його пильну увагу майже фізично — шкірою, кожним подихом.

— Ні. Дякую, — його голос прозвучав глухо, але цей глибокий оксамитовий баритон змусив її серце зрадницьки збитися з ритму.

Юлія поспішно кивнула й майже вибігла з кабінету. Вона дозволила собі вдихнути лише тоді, коли за спиною зачинилися важкі дубові двері. Спершись долонями об край столу в приймальні, дівчина на мить заплющила очі. Страх і дивне, незрозуміле тяжіння сплелися всередині в такий тугий вузол, що розірвати його було несила. Юля знала: Данило Черненко — жорстокий і вимогливий тиран, про якого в офісі шепотілися з острахом. Знала й те, що колись його серце вщент розбила та, кому він довіряв понад усе.

«Він такий же сильний і владний, як батько…» — думка обірвалася, поступившись місцем іншому, несподіваному усвідомленню. Юлія здригнулася: «Але поруч із ним мені вперше в житті не страшно». Вона повільно розплющила очі. Це відкриття лякало її значно більше, ніж будь-яка буря, в якій вона опинялася досі.

Коли годинник вибив дванадцяту, офіс почав стрімко порожніти: співробітники поспішали на обід, і Юля чекала саме цієї миті. Про їжу вона навіть не думала, адже зараз існувала лише одна вагома проблема, яку потрібно було вирішити до кінця дня. Глибоко вдихнувши, вона попрямувала до відділу кадрів, оскільки її останньою надією залишався аванс або  позика від компанії. Лише так вона могла врятувати себе й маленьку Юстину, не переступаючи ту небезпечну межу, до якої її так наполегливо підштовхувала Мирослава.

Керівниця відділу кадрів, Марта, саме закінчувала телефонну розмову. Побачивши бліду й виснажену Юлію, яка переминалася з ноги на ногу на порозі, вона коротко попрощалася у слухавку і кивнула на вільний стілець навпроти:

— Юлечко, проходь. На тобі лиця немає. Щось сталося?

Юлія сіла на самий краєчок стільця, відчуваючи, як від хвилювання крижаніють кінчики пальців. Вона міцно стиснула долоні в замку, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Марто, мені... мені дуже ніяково про це просити, але я опинилася в безвихідній ситуації. Мені терміново потрібні гроші. Чи є можливість отримати аванс за наступний місяць? Або, можливо, компанія може надати мені  позику в рахунок зарплати?

Марта важко зітхнула і відсунула вбік стопку паперів. В її погляді проглядав щирий жаль, але правила компанії були невблаганними.