РОЗДІЛ 52

ЛІКА

Це були два тижні. Два тижні, які чомусь не вміщалися в календар. Бо вони не відчувалися окремими днями. Не було понеділка. Вівторка. Середи. Не було звичного: сьогодні це, завтра те.

Усе змішалося. Перетекло одне в одне. Без справжніх пауз. Без зустрічей. Без людей, які постійно перебивали. Без телефонів, що вимагали уваги кожні десять хвилин. Без Деміда, якого доводилося ділити з усім світом. Тільки я. Він. І місце, яке здавалося настільки далеким, що жодна проблема просто не могла нас тут знайти. Принаймні я хотіла в це вірити. Перша ніч не була красивою. Не в тому сенсі, в якому люди люблять потім розповідати про медовий місяць. Вона була шаленою.

Інтенсивною. Трохи хаотичною. Без відрепетируваної ніжності. Без ідеальних кадрів. Без моментів, які хтось міг би красиво описати в журналі. І найгірше… А може, найкраще я не хотіла б змінити в ній нічого. Навіть мою весільну сукню, яку один конкретний псих вирішив знищити в перші ж години нашого медового місяця. Хоча за сукню він мені ще відповість. Колись. Коли я вигадаю достатньо страшну помсту. Наступного ранку моє тіло згадало про попередню ніч раніше, ніж мозок. Я ще навіть нормально не прокинулася. Просто розплющила очі і одразу заплющила назад.

— Ох…

Нило все. Не різко. Просто тіло дуже чітко повідомляло: учора ти переоцінила власні можливості.

Я вирішила, що найкращий план - поспати ще років п’ять.

— Уже прокинулася.

Його голос пролунав зовсім близько. Низький. Спокійний. Підозріло спокійний для чоловіка, який був причиною мого теперішнього стану. Я повільно розплющила очі. Демід сидів на краю ліжка.

Без сорочки. Волосся трохи скуйовджене. І дивився на мене з таким мирним обличчям, що мені захотілося кинути в нього подушкою.

— Доброго ранку… - пробурмотіла я.

Він нічого не відповів. Провів долонею по моєму стегну. Повільно. Я різко втягнула повітря.

Надто чутлива. Його погляд одразу змінився.

— Боляче?

Я тихо засміялася.

— Ти ще питаєш?

Кутик його губ піднявся. Але очі залишилися серйозними.

— Трохи, - зізналася я.

Цього вистачило. Увесь його жартівливий настрій зник. Демід потягнувся до тумбочки й узяв крем, який, судячи з усього, вже встиг замовити. Я підняла брову.

— Коли ти встиг?

— Поки ти спала.

— Звісно.

Містер Контроль-Усього навіть під час медового місяця залишався містером Контроль-Усього.

— Деміде…

— Лежи спокійно.

— Це моя улюблена твоя риса.

— Яка?

— Те, як ти формулюєш прохання так, ніби це наказ військовому підрозділу.

Він подивився на мене.

— Ліко.

— Мовчу.

Демід обережно допоміг мені влаштуватися зручніше й наніс крем там, де шкіра була найбільш подразнена. Навіть його обережний дотик змусив мене затримати подих.

— Деміде…

Він завмер. Подивився на мене.

— Не починай.

Я кліпнула.

— Я нічого не роблю.

— Робиш.

— Що саме?

Його погляд затримався на моєму обличчі. Потім він глибоко вдихнув.

— А я намагаюся бути турботливим чоловіком.

Я прикусила губу, щоб не засміятися.

— Намагаєшся?

— Дуже.

— Бідолашний.

Він звузив очі.

— Не провокуй мене.

— Я просто лежу.

— Оце й проблема.

Я все-таки засміялася. Він похитав головою. А потім його дотики стали ще обережнішими.

Повільнішими. Тільки турбота. Без гри. Без провокацій. І саме це чомусь зачепило мене сильніше.

Бо Демід умів хотіти. У цьому я вже давно не сумнівалася. Але тепер він умів і зупинятися.

Помічати. Дбати. Ставити моє самопочуття вище за власне бажання. Я дивилася на нього й мовчала. Він підняв очі.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Мені не можна дивитися на чоловіка?

— Можна.

Пауза.

— Особливо якщо чоловік я.

Я закотила очі. Ну ось. Занадто довго нормальним він залишатися не міг.

Наступні дні не стали спокійнішими. Просто стали… глибшими. Інтенсивність між нами нікуди не зникла. Вона просто перестала існувати тільки в поцілунках чи в тому, як ми залишалися наодинці. Вона була всюди. У тому, як Демід торкався моєї спини, проходячи повз. Як автоматично знаходив мою руку. Як мовчав поруч - і ця тиша більше не вимагала заповнення.

Як дивився на мене, коли думав, що я не бачу. А я бачила. Завжди. Особливо зрозуміла це в пустелі. Ми приїхали туди дуже рано. До світанку. Пісок під ногами був прохолодним. Небо повільно світлішало. Без поспіху. Спочатку майже чорне. Потім темно-синє. Потім тонка золота смуга з’явилася на горизонті. Світ прокидався так тихо, ніби ніхто не мав права його квапити.

Я стояла босоніж. Звісно. Чомусь у пустелі я завжди стою босою. Відчула Деміда раніше, ніж почула. Він підійшов ззаду. Долоня лягла на мою талію. Твердо. Знайомо. Я сперлася спиною на його груди.

— Деміде…

— Мм?

Я дивилася на горизонт. Довго. Не знала, як правильно сформулювати те, що хотіла сказати.

А потім вирішила: правильно не потрібно.

— Дякую.

Його рука трохи сильніше стиснула мою талію.

— За що?

Я вдихнула прохолодне ранкове повітря.