РОЗДІЛ 51

ЛІКА

Готель не був готелем. Ні. Для цього місця мало існувати якесь інше слово. Я просто його ще не знала. Коли автомобіль зупинився біля головного входу й двері переді мною відчинилися, я вийшла і завмерла. Водій навіть не квапив. Просто терпляче чекав. Судячи з виразу його обличчя, він уже бачив таку реакцію. Не раз. І знав, що людям потрібно кілька секунд, щоб мозок прийняв побачене. Підлога була з білого мармуру із золотими прожилками. Справжніми золотими лініями, які ловили світло величезних люстр і відбивали його так, що все навколо здавалося майже нереальним. Доти, доки не опускаєш очі. І не бачиш: ти справді стоїш на цьому. Це не декорація.

Не фотографія. Не сон. Колони біля входу були золотими. І не пофарбованими під золото. Справжнє золото. Інкрустація. Ручна робота. Той вид майстерності, де навіть людина, яка нічого не розуміє в архітектурі, бачить: над кожним сантиметром хтось працював довго. Я повільно повернула голову до Деміда. Він стояв поруч. І дивився не на готель. На мене. З тією самою ледь помітною усмішкою. Нахаба. Йому моя реакція подобалася значно більше, ніж уся ця розкіш.

— Це сюрреалістично, - пробурмотіла я.

Бо інших слів не знайшлося.

— Ласкаво просимо назад до Еміратів, місіс Корс.

Я подивилася на нього. Місіс Корс. Знову. І досі щось усередині робило: О.

— Дякую, містере Корс.

Його усмішка стала ширшою.

Реєстрація відбувалася в окремій приватній кімнаті. Звісно. Жодної черги. Жодної звичайної стійки рецепції. Жодних туристів із валізами, які чекають, поки хтось знайде їхнє бронювання.

Гості поверху, на якому для нас забронювали номер, очевидно, взагалі ніде не стояли в чергах.

Люди просто з’являлися і світ організовувався навколо них. Я сиділа поруч із Демідом, поки працівник готелю щось пояснював Слухала приблизно половину. Другу половину мозку займала думка: Джина особисто все це організувала. Мені вже було страшно уявляти, що чекало нагорі.

І недарма. Наш номер був на останньому поверсі Двері відчинилися. Я зайшла. Зробила два кроки.

І знову зупинилася.

— О ні.

Демід зайшов слідом.

— Що?

Я повільно повернулася до нього.

— Ви всі ненормальні.

Він засміявся. Номер виглядав як місце з того особливого хорошого сну, який після пробудження намагаєшся продовжити, заплющивши очі, але ніколи не виходить. Височенна стеля. Кришталева люстра, яка розбивала світло на сотні маленьких відблисків. Величезне ліжко. Постіль така, на яку достатньо подивитися, щоб зрозуміти: спати тут буде непристойно добре. А потім троянди. Білі.

Червоні. Пелюстки були всюди. На підлозі. На ліжку. На сходинках, які вели до піднятої мармурової ванни. Сама ванна виглядала так, ніби її не виготовили. Її вирізьбили. На столику стояло шампанське у відерці з льодом. Два келихи. У повітрі змішувалися запахи троянд, свіжості й чогось солодкого. Я ще кілька секунд просто дивилася. Потім повернулася до Деміда.

— Я не знаю, що сказати.

— Тоді нічого не кажи.

Він підійшов. Поклав руку мені на талію. І поцілував. Не тим повільним поцілунком, яким останнім часом цілував мене вранці. Не швидким, украденим у коридорі. Іншим. Тим, після якого я вже знала: Демід щось задумав. Коли ми нарешті відсторонилися, я вдихнула.

— Цей погляд мені не подобається.

— Брехуха.

— Я серйозно.

— Я теж.

Його голос став нижчим.

— Тепер я нарешті можу повернути тобі той ляпас, який ти дала мені першого дня.

Я витріщилася на нього.

— Що?

— Тепер ти місіс Корс.

— І що це взагалі…

Я почула звук тканини. Опустила очі. Потім дуже повільно підняла їх на Деміда.

— Ти. - Пауза. - Щойно. - Ще одна. - Порвав мою весільну сукню?

— Так.

— ДЕМІДЕ!

— Мм?

— Я збиралася її зберегти!

Він торкнувся пальцями моїх губ. Абсолютно спокійний. Злочинець без краплі каяття.

— Збережеш такою.

Я прибрала його руку.

— Ти псих.

— Зате тепер точно пам’ятатимеш медовий місяць.

— Я й без цього збиралася його пам’ятати!

Він усміхнувся. І все. Моя серйозність почала розсипатися.

— Ненавиджу тебе.

— Ні.

— Зараз - трохи.

— Переживу.

Він знову поцілував мене. А далі між нами вже не залишилося місця для суперечок. Тільки близькість. Та сама, яку ми вже встигли пізнати одне з одним, але яка тут відчувалася інакше.

Можливо, через весілля. Можливо, через Емірати. А можливо, через простий факт: тепер ми були чоловіком і дружиною. Без контракту. Без ролей. Без необхідності щось комусь доводити.

Ми могли бути голосними. Сміятися. Дражнити одне одного. Зупинятися. Знову повертатися одне до одного. І забути про все за дверима номера. Кілька годин перестали мати нормальну форму.

Час розчинився десь між поцілунками, простирадлами, сміхом і моїми погрозами змусити його купити мені ще одну весільну сукню. На що він, абсолютно безсовісно, відповів:

— Куплю десять.

— Мені не потрібно десять!

— Тоді одну.

— Ту саму вже не повернеш.

— Зате ця має історію.

— Ти нестерпний.

— Твій.

І що найгірше проти останнього аргументу я нічого не мала. Коли все нарешті стихло, я лежала на ліжку, намагаючись згадати, як правильно дихають нормальні люди. Демід був поруч. Я повернула голову.