РОЗДІЛ 50

АНЖЕЛІКА

Святкування проходило в залі, який компанія перетворила на щось таке, від чого я не могла відвести очей. Серйозно. Я кілька разів ловила себе на тому, що просто стою й дивлюся. Білі троянди. У деяких місцях вони підіймалися майже від підлоги до самої стелі, створюючи цілі квіткові стіни. Тепле золоте світло. Не яскраве. Не холодне. Саме те світло, в якому все навколо набувало особливого відтінку - ніби сама ніч уже знала, що її запам’ятають. На столах стояли композиції, які на перший погляд здавалися простими. Але я вже достатньо побачила цей світ, щоб знати одну важливу річ: те, що виглядає настільки просто й бездоганно, зазвичай коштує дуже дорого. І потребує ще дорожчого таланту. Музика була правильною. На правильній гучності.

Навіть це вони продумали. Їжа теж була ідеальною. Переважно тому, що Діна Дак особисто контролювала кухню. Коли їй сказали, що всім займатиметься кейтерингова компанія, вона подивилася на Деміда так, ніби він запропонував подати гостям консерви.

— Я не дозволю якомусь кейтерингу готувати на весілля Анжеліки без мого нагляду.

І все. Питання закрите. Ніхто не сперечався. Бо Діни Дак, яка вже щось вирішила, була як стіна.

Можна сперечатися. Можна переконувати. Можна навіть спробувати використати логіку. Стіна все одно залишиться стіною. Тому Діна контролювала кухню. Лорія - практично все інше.

Каміла - рівень шуму. А бабуся Ліда - нас усіх. І я дивилася на це все й думала, що моє весілля якимось дивним чином перетворилося на абсолютно точне відображення мого життя. Трохи розкішне. Трохи божевільне. Дуже гучне. І повне людей, яких я любила.

Ми танцювали. Перший танець був із тих речей, які неможливо по-справжньому відрепетирувати.

Можна вивчити рухи. Можна знати, куди поставити ногу. Коли повернутися. Куди покласти руку.

Але неможливо відрепетирувати момент, коли людина, яку ти кохаєш, простягає тобі руку на власному весіллі. Демід підійшов до мене. Простягнув долоню. І усміхнувся. Тією усмішкою. Моєю. Не Корса. Не генерального директора. Не чоловіка з обкладинок. Деміда.

— Місіс Корс?

Я подивилася на нього. Досі дивно. Місіс Корс.

— Містер Корс.

Поклала долоню в його. Він повів мене на середину танцювального майданчика. Навколо поступово стало тихіше. Той особливий вид тиші, коли всі розуміють: це момент. Почалася музика. І світ зник. Знову. Я вже знала, що поруч люди. Каміла. Ніколас. Лорія. Діна Дак. Мнсур. Джина. Бабуся. Знала, що за вікнами Манхеттен. Що десь стоять фотографи. Що завтра знімки з весілля, найімовірніше, будуть усюди. Але нічого з цього не мало значення. Був він. Я. І коло теплого світла навколо нас. Я побачила бабусю Ліду за одним зі столів. Вона дивилася на нас із виразом задоволеної королеви, яка нарешті отримала результат, до якого всіх методично підштовхувала. Зловила мій погляд. Ледь підняла брову. Я мало не засміялася. Демід притягнув мене ближче. Значно ближче, ніж вимагав пристойний весільний танець.

— Деміде.

— Що?

— Люди дивляться.

— Нехай.

Звісно. Я залишилася. Поклала голову йому на плече. Заплющила очі. На одну секунду. Музика.

Його плече. Тепло долоні на моїй спині. Його запах. Приглушений шум гостей. Манхеттен за вікнами. Я дозволила всьому цьому злитися в один момент. І вже тоді знала: я його запам’ятаю.

Коли стану старою. Коли на моєму обличчі буде стільки ж зморшок, скільки зараз у бабусі Ліди.

Коли хтось колись запитає мене про день мого весілля я, можливо, забуду меню. Не згадаю, які саме квіти стояли на третьому столі. Не пам’ятатиму половини слів, які мені сказали гості.

Але цей момент - так. Його плече. Запах. Музику. І відчуття. Те найрідкісніше відчуття у світі.

Що ти саме там, де повинна бути. Торт був білим. Із живими квітами, які флористка якимось незрозумілим для мене способом закріпила так, що вони не падали. Ми різали його разом. Рука на руці. Я завжди вважала цей весільний ритуал трохи безглуздим. Дивилася на чужі фотографії й думала: Ну добре. Торт. Ніж. Двоє дорослих людей. Навіщо стільки урочистості? А потім настала моя черга. І раптом це було наймилішою річчю у світі. Демід узяв шматочок. Підніс до мого рота з таким серйозним обличчям, ніби виконував стратегічну операцію. Я з’їла. Потім настала моя черга. Я взяла шматочок. Подивилася на нього. Він примружився.

— Ліко.

— Що?

— Я знаю цей погляд.

— Я нічого не роблю.

— Саме це мене й хвилює.

Я акуратно дала йому торт. Без пригод. Майже. Трохи крему залишилося біля кутика його губ.

Випадково. Абсолютно випадково. Каміла свиснула зі свого столу.

— КАМІЛО!

— Що?!

Бабуся Ліда зробила вигляд, що нічого не бачить. Але бачила. Звісно, бачила. Саме тоді до нас підійшов Мансур. Його присутність завжди відчувалася раніше, ніж він встигав щось сказати.

Спокій. Неквапливість. Впевненість чоловіка, якому не потрібно поспішати, щоб його помітили.

Поруч ішла Джина. У синій сукні. Її очі усміхалися. Я вже знала цю усмішку. Найчеснішу. Побачивши мене, вона розкрила руки. Я пішла до неї. Одразу. В Еміратах її обійми здивували мене. Тепер - ні. Тепер це були обійми жінки, яка вже вирішила, що любить тебе, і не бачить сенсу робити з цього церемонію.

— Ти неймовірно красива, - тихо сказала вона.

— Ти теж.

І я справді так думала. Відступила. Мансур привітав Деміда. Те саме рукостискання. Міцне. Спокійне. Тільки тепер усередині нього було набагато більше, ніж під час нашої першої зустрічі.

Бізнес. Палац. Контракт. Вісімдесят мільярдів. Одна фальшива наречена. Один надто самовпевнений генеральний директор. І дуже багато речей, яких тоді ще ніхто з нас не розумів.