РОЗДІЛ 49

АНЖЕЛІКА

Я знайшла ту маленьку коробочку в п’ятницю після обіду. Абсолютно випадково. Розбирала останні речі, які досі залишалися у валізі з Еміратів. Так Тій самій валізі. Яку після повернення поставила в кутку гардеробної з думкою: Розберу завтра. А потім настало завтра. Потім ще одне.

Потім Демід почав змінюватися. Потім я почала це помічати. Потім були вибачення. Ревнощі.

Бабуся повернулася додому. Бал. Кінець контракту. Початок нас. І життя просто понеслося вперед із тією швидкістю, коли не залишається часу озиратися й перевіряти, чи точно ти витягнула все з валізи. Я відсунула кілька речей. І побачила її. Маленьку коробочку на самому дні. Загорнуту в той особливий арабський папір, текстуру якого я одразу впізнала. Золота стрічка. Ідеальний вузол.

Звісно, Зейнеп. Тільки вона могла зав’язати стрічку так, ніби від симетрії банта залежить дипломатичне майбутнє країни. Я усміхнулася. А потім побачила конверт. Він лежав поруч. Складений акуратно. На лицьовому боці - почерк Джини. Тонкий. Вишуканий. Такий самий елегантний, як вона сама. Я взяла конверт. Прочитала.

Для Анжеліки.

А нижче:

Відкрий, коли будеш удома. І коли серце буде спокійним.

Я завмерла. Подивилася на коробочку. Потім знову на слова. І повільно сіла просто на підлогу гардеробної. Поклала пакунок на коліна. Коли серце буде спокійним. Я прислухалася до себе.

І зрозуміла: воно було. Уперше за дуже довгий час - повністю. Не тому, що в житті більше не залишилося проблем. Не тому, що майбутнє раптом стало передбачуваним. А тому, що я більше не боролася із собою. Я знала, кого кохаю. Знала, що він кохає мене. Знала, чому виходжу за нього. Без контракту. Без терміну. Без страху, що за 90 днів усе закінчиться. Я була вдома.

І серце було готове. Я відкрила конверт.

Анжеліко,

я пишу цього листа ще до твого від’їзду, тому що знаю: коли ви вирушатимете додому, навколо буде надто багато всього. Людей. Прощань. Дороги. Літака. Думок. А цей лист повинен дочекатися правильного моменту. Його не потрібно читати в літаку. Не в аеропорту. І не тоді, коли твій розум зайнятий сотнею інших речей. Прочитай його вдома. У тиші. Коли твоє серце буде готове почути те, що я хочу тобі сказати.

Я провела пальцем по краю паперу. І продовжила.

Спочатку мені потрібно розповісти тобі одну річ. Можливо, ти вже сама її зрозуміла.

Але я все одно скажу, бо деякі істини заслуговують бути вимовленими вголос, навіть якщо їх уже відчули.

Наступний рядок. Короткий.

 Мансур знав.

Я перестала дихати. Секунда. А потім…

— Я так і знала.

Сказала це вголос. Сама собі. Посеред гардеробної. Звісно. Я продовжила читати.

Від самого першого дня.

Я мало не засміялася. Два ідіоти в палаці. Демід мав рацію. Точніше, ми обоє мали рацію.

Йому було неважко помітити. Чоловік, який усе життя веде справи з людьми з усього світу, з часом розвиває особливу здатність бачити різницю між тим, що побудоване навмисно, і тим, що є справжнім. А ви двоє були настільки очевидно справжніми одне для одного, що будь-яке інше пояснення вимагало б свідомо заплющувати очі.

Я закрила очі.

— Боже.

Ми справді були настільки очевидними? Судячи з усього…так. Для всіх. Крім нас. Прекрасно.

Мнсур сказав мені про це того самого вечора, коли ви приїхали. Хоча, якщо бути чесною, я зрозуміла ще до того, як він щось сказав.

Ну звісно. Джина. Жінка, яка одним поглядом бачила більше, ніж більшість людей після годинної розмови.

Але знаєш, що відповів Мансур, коли я запитала, чому він нічого вам не говорить? Чому дозволяє цій грі тривати?

Я затримала подих.

Він сказав, що деяким людям потрібен простір, щоб самостійно відкрити те, що вже існує всередині них.

Я перечитала речення. Ще раз.

Якщо змусити людину побачити це раніше, ніж вона готова, ти забираєш у неї можливість прийти до цього самій. А коли вона доходить сама - те, що вона знаходить, стає міцнішим.

Правдивішим. І здатним витримати те, що життя принесе потім.

Я опустила лист на коліна. Кілька секунд просто сиділа. Мансур. Чортів Мансур. Він не просто знав. Він свідомо нічого не сказав. Не викрив нас. Не загнав у кут. Не сказав Демідове: Ти закоханий у неї, ідіоте. Хоча, думаю, мав повне право. Він просто створив простір. Палац.

Спільні вечері. Джина. Пустелю. Килим. Кальян. «Контракт вітру». І чекав. Наче справді грав у шахи. Тільки його метою було не перемогти нас. А дозволити нам самим побачити дошку. Я знову підняла лист.

Він мав рацію. Я бачила тебе в аеропорту, Анжеліко. Бачила, коли ти підвернула ногу, а Демід підтримав тебе.

Я усміхнулася. О ні.

Бачила, як твої щоки залило кольором.

Я прикрила обличчя рукою. Навіть зараз було соромно.

І бачила, як ти опустила голову, думаючи, що приховала свою реакцію.

Наступний рядок:

Не приховала.

Я пирхнула.

Принаймні не від мене.

— Дякую, Джейд.

Дуже підтримала. Я читала далі.