РОЗДІЛ 48

АНЖЕЛІКА

Запрошення розіслали в понеділок. Компанія, яку Демід найняв тим двохвилинним телефонним дзвінком дорогою від церкви, виявилася саме такою, якою він і обіцяв. Швидкою. І з тієї категорії людей, які не перепитують двічі, бо уважно слухають із першого разу. Кремовий папір із тонкою золотою облямівкою. Текст, надрукований шрифтом, який виглядав так, ніби кожну літеру виводили вручну. Конверт із печаткою та монограмою, яку запропонувала дівчина з компанії й яку Демід схвалив тією своєю короткою діловою манерою людини, яка точно знає, чого хоче, щойно це побачить. Я довго тримала одне запрошення в руках, перш ніж покласти його в конверт. Дивилася на два імені.

АНЖЕЛІКА НІКС ТА ДЕМІД КОРС

Разом. На одному аркуші. Не в контракті. Не в газетному заголовку. Не під фотографією папараці.

На нашому весільному запрошенні. Було щось дивне в тому, щоб бачити ці два імені поруч.

Наче те, що стільки часу існувало десь усередині мене, раптом набуло матеріальної форми.

Стало офіційним. Видимим. Справжнім не тільки для нас. Я провела пальцем по золотій облямівці. Колись моє ім’я стояло поруч із його в документі на 90 днів. З умовами.

Обов’язками. Сумою в 5 000 000 доларів. Тепер між нашими іменами не було жодної ціни.

Тільки весілля. Наше. Бабуся Ліда побачила запрошення й замовкла. Лише на секунду. Але я знала цю секунду напам’ять. Емоції. Ті самі, які вона ніколи не дозволяла собі показувати повністю, але які все одно завжди знаходили шлях назовні. Вона провела пальцем по моєму імені. Потім по імені Деміда. Подивилася на мене.

— Гарно.

І все. Після цього пішла варити каву. Бо бабуся Ліда все життя справлялася з почуттями руками.

Коли хвилювалася - готувала. Коли раділа - готувала. Коли боялася - прибирала. Коли не знала, що сказати, - ставила воду на каву. Я не зупиняла її. Бо знала. Каміла ж відреагувала зовсім інакше. Подзвонила в ту саму секунду, коли отримала запрошення. Я підняла слухавку. І приблизно тридцять секунд чула тільки регіт.

— Каміло? – Регіт - Каміло, ти там жива?

Ще гучніший регіт.

— АНЖЕЛІКО НІКС!

Я відсунула телефон від вуха.

— Боже.

— Я ТРИМАЮ ТВОЄ ВЕСІЛЬНЕ ЗАПРОШЕННЯ!

— Я зрозуміла.

— ТИ ВИХОДИШ ЗАМІЖ ЗА ДЕМІДА КОРСА!

— Карло, я була присутня, коли погоджувалася.

— Я його вставлю в рамку.

— Що?

— У рамку. На стіну.

— Каміло…

— І ніхто його звідти не зніме. Навіть через мій труп.

Я заплющила очі.

— Ти ненормальна.

— А ти виходиш заміж за мільярдера. Не тобі мене судити.

І поклала слухавку. Я ще кілька секунд дивилася на телефон. Потім засміялася. Моє життя остаточно втратило будь-які ознаки нормальності.

У четвер зранку я спустилася вниз, збираючись випити кави з бабусею. За два тижні в особняку бабуся Ліда вже встигла виробити власний розпорядок. Вставала рано. Ішла на кухню. Сідала з Діною Дак. І вони пили каву та розмовляли так, ніби дружили років 30, а не два тижні. Я навіть одного разу запитала, про що вони стільки говорять. Бабуся відповіла:

— Про життя.

Що могло означати абсолютно все. Я вже майже дійшла до кухні, коли почула:

— Анжеліко.

Зупинилася. Голос Деміда долинув із кабінету. Але тон був не такий, як завжди. Я повернулася.

— Що сталося?

Відповіді не було. Я зайшла до кабінету. Демід сидів перед ноутбуком. Дивився на екран. На його обличчі був той особливий вираз людини, яка щойно щось прочитала, але мозок іще не до кінця вирішив, що з цією інформацією робити. Він підняв очі на мене. Нічого не сказав. Просто розвернув ноутбук. Я підійшла. Прочитала. Електронний лист. Адреса відправника мала той самий арабський номкр, який я бачила під час нашої поїздки в Емірати. Ім’я впізнала одразу.

Ахмед Аль-Мансур

Я кліпнула. Прочитала лист від початку. Мансур підтверджував свою присутність на весіллі.

Свою. І Джини. Я вже збиралася щось сказати, коли побачила останні рядки. Прочитала. Завмерла.

Потім прочитала ще раз. Повільніше. Просто щоб переконатися. Мансур писав, що після роздумів щодо партнерства він готовий відновити переговори, щойно Демід матиме для цього час. Я випросталася. Подивилася на Деміда. Він дивився на мене. Кілька секунд ми просто мовчали.

— Ти думаєш, він усе-таки захоче продовжити партнерство?

Демід перевів погляд на екран.

— Не знаю, кохана.

Я досі іноді відчувала щось дивне, коли він називав мене так. Не тому, що не звикла. Навпаки.

Бо вже звикла. І це було ще дивніше.

— Але навіть якщо ні… - продовжив він. - Те, що він підтвердив свою присутність, уже честь, якої я не очікував.

Я знову подивилася на лист. І перед очима раптом постав Мансура. Білий тюрбан. Бездоганна кандура. Спокійний погляд людини, яка нікуди не поспішає, бо знає: час дуже часто робить половину роботи сам. Чоловік, який поселив нас у палаці. Дивився. Чекав. Розповідав легенди.

Ставив запитання. Створював ситуації. І дозволив двом абсолютним ідіотам самостійно з’ясувати, що між ними відбувається. Я повільно сіла в крісло навпроти Деміда.

— Він приїде на наше весілля.

Демід кивнув.

— Так.

Я ще раз подивилася на ім’я. Ахмед Аль-Мансур. На моєму весіллі. І тут я засміялася. Просто не витримала. Сміх вирвався з живота раніше, ніж я вирішила, що збираюся сміятися. Демід підняв брову.

— Що?