РОЗДІЛ 47

АНЖЕЛІКА

Продовження попереднього розділу…

Запах я відчула ще до того, як відчинилися двері. Тушковане м’ясо. Те саме, яке бабуся Ліда готувала стільки, скільки я себе пам’ятала. Без рецепта. Без ваг. Без мірних ложок. Бо рецепт жив у її руках. Вона просто знала, скільки чого потрібно. Білий розсипчастий рис. Простий салат. І бабусине незмінне: Хорошій їжі прикраси не потрібні. Я натиснула на дзвінок. Двері відчинилися.

І перед нами стояла Каміла. У піжамі. З волоссям, абияк закрученим на голові. З виразом людини, яка проводила абсолютно спокійний вечір, почула дзвінок - і тепер у режимі реального часу намагалася зрозуміти, що саме бачить перед собою. Її погляд упав на мене. Потім - на Деміда.

Я буквально побачила весь процес на її обличчі. Впізнавання. Шок. Ментальна математика.

Демід Корс Власник компанії. Начальник її начальника. Чоловік із ділових журналів. Один із найбагатших людей Нью-Йорка. Стоїть біля дверей квартири бабусі Ліди. А вона зустрічає його в піжамі з жирафами, яку купила на розпродажі. Каміла завмерла. Повністю. Це було настільки рідкісне явище, що я ледь не дістала телефон, щоб зафіксувати історичний момент. Каміла.

Людина, яка мала думку про все. Каміла, яка могла говорити навіть тоді, коли ніхто не питав.

Каміла, яка, наскільки мені було відомо, народилася вже з готовою відповіддю на будь-яке запитання. Не знала, що сказати.

— Добрий вечір, - нарешті вимовила вона.

Настільки офіційно, що я мало не засміялася їй просто в обличчя. Ніколи. Ніколи в житті я не чула від неї такого тону.

— Добрий вечір, - абсолютно природно відповів Демід.

Ніби не помітив жирафів. За це я була йому вдячна. Каміла відчинила двері ширше. Ми зайшли.

Коли я проходила повз, вона подивилася на мене. Погляд говорив: Після цього ми дуже серйозно поговоримо. Я відповіла своїм: Знаю. Її очі звузилися. Про все. Я ледь кивнула. Добре. Ох. Ця ніч обіцяла бути довгою.

Бабуся Ліда була на кухні. Накривала на стіл. Біла хустка на голові. Фартух поверх домашнього одягу. І та зосередженість королеви, яка особисто керує власною територією й точно знає, що ніхто не зробить це краще за неї.

— Ой, яка гарна несподіванка на ніч, - сказала вона, побачивши мене.

Усміхнулася. І кухня одразу стала ще теплішою.

— Якраз вчасно прийшли. - Її погляд ковзнув за моє плече. - А де мій хлопчик?

Я мало не закотила очі. Мій хлопчик. Демід Корс. 35 років. Генеральний директор. Людина, яка могла одним телефонним дзвінком змінити долю компанії. Для бабусі Ліди - мій хлопчик.

— У вітальні, бабусю.

Вона подивилася на мене. О. Радар увімкнувся.

— А ти, моя дівчинко?

Я вже знала цей тон.

— Що я?

— Як ти?

— Добре.

Її очі звузилися.

— Мм.

Оце її мм було небезпечніше за допит. Я вже збиралася щось додати, коли у дверях кухні з’явився Демід. Ніхто його не кликав. Не потрібно було. Він одразу підійшов до бабусі. Нахилився. Обійняв. І я знову зупинилася. На секунду. Просто подивитися. Бо це досі було занадто красивим, щоб дозволити собі звикнути. Колись цей чоловік сказав мені, що не пам’ятає батьківських обіймів. Що його виховували няні. Що близькість була мовою, якої його ніхто не навчив. Тепер він обіймав бабусю Ліду без тієї незграбності, яку я бачила спочатку. Природно. Тепло. Наче робив це завжди. Бабуся підняла руки й обійняла його у відповідь. Міцно. Настільки, наскільки дозволяли сили. Коли Демід відсторонився, кілька секунд дивився на неї. Без Корса. Без генерального директора. Просто Демід.

— Пані Лідо.

— Мій хлопчику?

Я прикусила губу. Не сміятися.

— Коли я одружуся з Анжелікою, ви переїдете жити до мого дому.

Тиша. Я кліпнула. Каміла десь позаду теж, здається, перестала дихати. Бабуся дивилася на нього.

Демід продовжив:

— І «ні» я не приймаю.

О. Ось він. Повернувся. Містер Контроль-Усього.

— Деміде…

Він підняв палець у мій бік. Навіть не дивлячись. Я відкрила рот. Закрила. Нахаба.

— Мені потрібно повертатися з роботи й їсти ось це. - Він показав на каструлі. - Щодня.

Я вже не знала, сміятися чи обурюватися.

— Неможливо жити далеко від такого запаху.

Бабуся Ліда дивилася на нього кілька секунд. Абсолютно серйозно. А потім запитала:

— А ікра, хлопчику?

Я мало не вдавилася повітрям. Демід навіть не кліпнув.

— Вона залишиться для ділових вечерь. - Пауза. - Тут серйозніші речі.

Бабуся засміялася. Тим коротким справжнім сміхом.

— Згодна.

Я повернула голову до неї.

— Що?

Ніхто мене не слухав. Демід кивнув.

— Тоді завтра зберемо ваші речі.

— Деміде.

— Я хочу, щоб ви вже були в особняку.

Бабусина усмішка трохи згасла. Вона вдивилася в нього уважніше.

— Ти серйозно, Деміде?

Він не відвів очей.

— Я хоч раз вам брехав?

Бабуся подумала.

— Ні.

— Отже.

Він усміхнувся. І я зрозуміла, що рішення ухвалено. Не мною. Не зовсім бабусею. А Демідом Корсом та бабусею Лідою Чудово. Двоє найвпертіших людей у моєму житті офіційно об’єдналися.

Мої шанси стрімко наближалися до нуля.

І тут із вітальні долинув крик.

— ЩООО?!