РОЗДІЛ 46

АНЖЕЛІКА

Минув тиждень… Він з’явився у вівторок. Без попередження. Я сиділа у вітальні особняка з книгою в руках. Точніше, книга лежала в мене на колінах, а я вже хвилин десять дивилася на одну й ту саму сторінку, не прочитавши жодного речення. Демід був неподалік, коли у дверях з’явилася Лорія. Я одразу зрозуміла: щось не так. Не через слова. Вона ще нічого не сказала. Через погляд.

Лорія дивилася на Деміда з тією особливою обережністю людини, яка вже знає: новина не з легких, тому кожне слово краще поставити на правильне місце.

— Містере Корсе… до вас відвідувач. - Коротка пауза. - Каже, що він ваш батько.

Демід завмер. Не здригнувся. Не змінився в обличчі. Було гірше. На одну секунду час ніби став важчим. Щільнішим. Я побачила, як його пальці повільно стиснулися. І розтиснулися.

— Нехай заходить.

Голос рівний. Контрольований. Я вже знала цей тон. Найнебезпечніший. Той, у якому емоцій настільки багато, що Демід не дозволяє вийти назовні жодній. Я інстинктивно підвелася.

— Я залишу вас самих.

— Залишся.

Я зупинилася. Він навіть не подивився на мене. Але я почула різницю. Це не був наказ.

Не: ти повинна залишитися. Це було прохання. Будь тут. І я залишилася.

Батькові Деміда було близько 68 років. Високий. Та сама будова тіла. Навіть щось у лінії плечей було однаковим. Одразу ставало зрозуміло, чиїм сином був Демід. Переді мною стояв чоловік, який колись, мабуть, здавався дуже могутнім. І досі поводився так, ніби час нічого в ньому не змінив. Хоча змінив. Дорогий костюм. Рівна постава. Підняте підборіддя. І гордість. Стара.

Настільки стара, що, здавалося, давно стала частиною кісток. Він зайшов до вітальні й одразу почав усе оцінювати. Особняк. Меблі. Картини. Простір. Деталі. Наче перевіряв результат.

Потім побачив Деміда. Затримав погляд. І нарешті подивився на мене. Зверху вниз. Сухо. Оцінюючи. О. Цей погляд я знала. Люди з грошима іноді дивилися так на тих, кого вважали нижчими за себе. Ніби ціна твого одягу вже розповіла їм усе про твою цінність. Колись мене це зачіпало. Тепер? Я просто дивилася у відповідь.

— Деміде, - нарешті сказав він.

Занадто фамільярно для людей, які роками не розмовляли. Наче старий костюм, який давно став замалим, але його все одно намагаються натягнути.

— Нарешті застав тебе особисто. Я бачив журнали. Соціальні мережі…

Його погляд знову перейшов на мене.

— Це і є та сама наречена.

Та сама наречена. Демід мовчав секунду. Потім сказав:

— Її звати Анжеліка.

Тихо. Його голос не став гучнішим. Але температура в кімнаті ніби впала. Батько посміхнувся так, наче це була несуттєва поправка.

— Звичайно. Анжеліка.

Знову оглянув мене.

— З якої ти родини?

Я ледь не усміхнулася. Цікаве питання.

— З бабусиної.

Він трохи насупився.

— Перепрошую?

— Моя родина - моя бабуся. Ми багато років живемо в Манхеттені. У простому районі.

Я не опустила очей.

— Розумію…

Ні. Він точно не розумів.

— А чим ти займаєшся?

— Зараз?

— Так.

— Доглядаю бабусю. Вона відновлюється після операції через рак.

Його вираз обличчя трохи змінився. Я продовжила:

— А до цього працювала тут. - Пауза. - Прибиральницею.

Тиша. Майже матеріальна.

— Прибиральницею… - повільно повторив він.

— Прибиральницею, - підтвердила я.

Без сорому. Я ніколи не соромилася роботи, яка годувала мене й допомагала дбати про бабусю.

Не збиралася починати зараз. Він перевів погляд на Деміда. І на його обличчі з’явилася та сама впевненість людини, яка вважає, що статус дає право говорити будь-що.

— Нам потрібно поговорити.

Демід мовчав.

— Про рішення, які ти ухвалюєш. Про прізвище родини. Про те, як усе це впливає на ринок, на твій образ, на.

— Досить.

Одне слово. Батько замовк. Демід повільно підвівся. Без різких рухів. Без крику. Підійшов до центру вітальні. І я побачила в ньому того чоловіка, якого боялися на переговорах. Тільки цього разу перед ним не було бізнес-конкурента. Перед ним стояло минуле.

— Ти з’являєшся тут після стількох років. - Батько дивився на нього. - Років без дзвінка. - Крок. — Без повідомлення. - Ще один. —  Без жодного знаку, що десь там узагалі залишився мій батько.

Чоловік відкрив рот. Демід не дав йому заговорити.

— І перше, що ти робиш…

Його очі стали крижаними.

— дивишся на жінку, яку я кохаю, так, ніби оцінюєш мою помилку.

У мене щось стиснулося всередині. Жінку, яку я кохаю. Він сказав це без пафосу. Наче факт.

Незаперечний.

— Деміде, я лише….

— Ні. - Тихо. - Тепер ти послухаєш.

І він послухав. Можливо, вперше.

— Ти знищив власну компанію.

Обличчя його батька змінилося.

— Довірився не тій людині. Точніше - не тій жінці. З правильним прізвищем. Правильними манерами. Правильним походженням.

Демід зробив паузу.

— Саме таким речам, які ти зараз намагаєшся оцінити в Анжеліці.

Тиша.

— Вона роками виводила гроші з компанії, поки від неї майже нічого не залишилося.

Щелепа старшого Корса напружилася.