РОЗДІЛ 45

АНЖЕЛІКА

Два місяці. Два місяці після балу. Два місяці фотографій, які ставали вірусними, хоча ніхто з нас про це не просив. Два місяці коментарів. Припущень. Статей. Людей в інтернеті, які дивилися на двох незнайомців на фотографії й чомусь були абсолютно впевнені, що знають про їхні стосунки більше за них самих. Наші фотографії почали з’являтися на обкладинках журналів. Одного недільного дня я сиділа з кавою й бездумно гортала телефон, коли побачила заголовок, на осмислення якого мені знадобилася ціла секунда.

КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ ДОВГООЧІКУВАНЕ ВЕСІЛЛЯ МІЛЬЯРДЕРА ДЕМІДА КОРСА?

Я мовчки простягнула Деміда телефон. Він прочитав. Відклав його. Подивився на мене. І на його обличчі з’явилася та сама майже-усмішка.

— Хороше питання.

Я кинула в нього подушкою. Він її спіймав. Що дратувало ще більше.

Тієї п’ятниці Демід повернувся з компанії раніше, ніж зазвичай. Знайшов мене у вітальні особняка.

З книгою. Я вдавала, що читаю. Насправді вже хвилин десять дивилася на сад і думала про речі, які останні тижні намагалася розкласти всередині себе по правильних місцях. Не виходило. Деякі речі не хочуть лежати по місцях. Особливо почуття. Лорія подала вечерю й пішла з тією своєю бездоганною делікатністю. Діна залишила все готовим на кухні. Офрина того дня закінчила раніше. Охорона залишалася зовні. У будинку були тільки ми. Свічки на столі Демід попросив Лорію запалити перед тим, як вона піде. Я це знала, бо Лорія, проходячи повз мене, підняла ту саму брову. Одну. Цього вистачило для повного інформаційного звіту. Ми вечеряли. Говорили.

Звичайний вечір. Наскільки взагалі щось у моєму житті з Демідом Корсом могло називатися звичайним. І в якийсь момент я поклала виделку. Вдихнула.

— Деміде.

— Мм?

Він підняв очі.

— Мені треба тобі дещо сказати.

Його виделка теж опинилася на столі. Одразу. І вся його увага зосередилася на мені. У Деміда була ця особливість. Коли він справді слухав, то робив це повністю. Не наполовину. Не дивлячись у телефон. Не думаючи про наступну зустріч. Усе інше просто переставало існувати. Я провела пальцем по краю келиха.

— Я знаю, що ти звик до красивих жінок.

Він мовчав.

— До жінок, які не змушують тебе чекати.

Пауза.

— Які знають, чого хочуть. Не відступають. Не ускладнюють усе так, як умію я.

Його обличчя не змінилося. Він просто слухав.

— І я знаю, що іноді тебе розчаровувала.

— Ліко…

— Дай договорити.

Він закрив рот. Я мало не усміхнулася. Прогрес. Величезний. Колись Демід Корс не дозволяв договорити нікому. Тепер слухняно сидів навпроти мене. Я вдихнула.

— Для мене незайманість завжди була чимось серйозним.

Його погляд змінився. Ледь.

— Не через моралізаторство. Не через якесь правило. - Я похитала головою. - Через мене саму.

Мої пальці перестали рухатися.

— Я завжди знала, що коли це станеться, то буде з людиною, яка справді того варта. - Ось. Сказала.

— І я боялася бути для тебе просто ще однією.

Його щелепа трохи напружилася.

— Боялася, що ти захочеш мене, отримаєш… - Я знизала плечима. - Нам буде добре. - Пауза.

— А потім усе закінчиться.

Демід дивився на мене. У його очах було стільки всього, що я навіть не намагалася розібрати. Я продовжила:

— І я не брехатиму. - Поглянула прямо на нього. - Коли ти посилюєш поцілунок, у мене слабнуть ноги.

Кутик його рота ворухнувся. Я одразу показала пальцем.

— Навіть не смій. - Майже-усмішка стала виразнішою.

— Я нічого не сказав.

— Твоє обличчя сказало.

Він мовчав.

— І так, я не можу це контролювати. І ти прекрасно це знаєш.

Підозріло невинний погляд.

— Бо бачиш. - Пауза.

— І використовуєш проти мене з абсолютно безсоромною нахабністю.

— Я б не назвав…

— Деміде.

Він знову замовк. Я видихнула. Бо тепер ішла найважча частина.

— Але ти мені довів.

Його погляд став серйозним.

— Що я не одна з багатьох. - Тиша. - Тими тижнями, коли ти чекав і не тиснув.

Мої очі защипало, але я продовжила.

— Нашими прогулянками Манхеттеном. Яєчнею.

Його брова піднялася.

— Яєчнею?

— Не перебивай важливу промову.

Він ледь усміхнувся.

— Вибач.

— Розмовами з бабусею Лідою.

Я подивилася на нього.

— Тим, як ти щоразу сам ідеш по воду, коли вона просить. І ніколи не поводишся так, ніби робиш їй послугу. - Тепер він уже не усміхався. - Тисячами маленьких речей. - Пауза. - Які ти робив, навіть не знаючи, що я дивлюся.

Тиша. Я вдихнула. Глибоко. Серце билося швидко. Але цього разу я не збиралася тікати від того, що сама вирішила сказати.

— Я готова.

Демід завмер. І його погляд змінився. Я бачила таке лише кілька разів. Блакитний ставав темнішим. Глибшим. Усе в ньому ніби концентрувалося в одній точці. На мені. Бажання. Справжнє. Не приховане. Але він не кинувся до мене. Не поспішив. Повільно підвівся. Обійшов стіл. Зупинився переді мною. Нахилився так, щоб наші обличчя опинилися майже на одному рівні.

— Ти не уявляєш, скільки я чекав, щоб це почути.