РОЗДІЛ 44

АНЖЕЛІКА

Минуло три тижні після балу. І за ці три тижні я дізналася одну дуже важливу річ. Демід Корс у ролі мого хлопця кардинально відрізнявся від усіх інших версій Деміда Корса, яких я знала до цього. Це був не генеральний директор. Не мій колишній роботодавець. Не холодний чоловік із переговорної кімнати, який говорив цифрами, прогнозами та відсотками й іноді дивився на людей так, ніби вони були фігурами на шахівниці. Це був інший Демід. Не зовсім інший. Бо зарозумілий придурок нікуди магічним чином не зник. Іноді він усе ще з’являвся без попередження. Особливо коли Демід був втомлений або роздратований. Його гострий язик теж залишився на місці. І мені досі доводилося регулярно ставити його на місце. Бабуся Ліда називала це: здоровими стосунками. Я називала: виживанням. Але він був іншим. Справді. Наприклад, міг з’явитися біля дверей моєї квартири в середу о шостій вечора. Без попередження. З двома стаканчиками кави в руках. І з тим виразом обличчя, який означав, що Демід Корс уже щось вирішив і тепер просто прийшов реалізовувати рішення. Я відчинила двері. Подивилася на нього. На каву. Знову на нього.

— Ходімо, - сказав він.

Я сперлася плечем об двері.

— Куди?

— Манхеттен.

Я кліпнула.

— Ми вже в Манхеттені.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Він простягнув мені один стаканчик, але не віддав. Шантаж кавою. Низько. Навіть для нього.

— Ти і я, - продовжив він. - Без плану. Без заходу. Без програми.

Пауза.

— Нічого заздалегідь не заплановано.

Я подивилася на себе. Потім на нього.

— Деміде.

— Мм?

— Я в піжамі.

Його погляд повільно ковзнув по мені. Занадто повільно.

— Бачу.

— Не дивись так.

— Як?

— Ти прекрасно знаєш як.

Кутик його губ сіпнувся.

— Я почекаю.

— Це може зайняти час.

Він навіть не кліпнув.

— У мене є час.

Я зачинила двері просто перед його обличчям. Не грюкнула. Я вихована. Майже. Переодяглася за 15 хвилин. Тільки тому, що не збиралася давати йому задоволення чекати довше, ніж необхідно.

Але й надто поспішати не хотіла. Бо поспіх - це інформація. А я не збиралася повідомляти Деміду Корсу більше інформації, ніж було абсолютно необхідно. Коли знову відчинила двері, він стояв, притулившись спиною до стіни коридору. Дві кави досі в руках. Чекав. Спокійно. З тією терплячістю, якої в нього колись майже не існувало. І яку я бачила, як він вчився мати. Повільно.

Тиждень за тижнем. Він простягнув мені каву.

— Готова?

Я взяла стаканчик.

— Я народилася готовою.

Він усміхнувся. Ось так. Тією самою усмішкою. Я розвернулася й пішла коридором, удаючи, що вона нікуди не влучила. Влучила. Звісно. Манхеттен без сценарію був для мене чимось новим. Раніше я завжди кудись ішла. Завжди була причина. Завжди пункт призначення. Робота. Лікарня.

Магазин. Дім. Наступне прибирання. Наступний рахунок. Наступна проблема, яку потрібно було вирішити. Я так довго жила в постійному поспіху, що назвала це нормальним життям. І забула, що можна інакше. Можна просто йти. Без мети. Без годинника. Без думки про те, скільки ще справ залишилося. Демід повів мене в частину міста, яку я знала погано. Не той Мідтаун із хмарочосами, машинами й людьми, які можуть пройти за десять сантиметрів від тебе й жодного разу не зустрітися поглядом. Інший Манхеттен. Майже домашній. Вулиці з деревами. Маленькі будинки.

Кав’ярні. Крихітні пекарні, біля яких у середу о шостій вечора стояла черга просто на тротуарі.

Тому що, як з’ясувалося через кілька хвилин, їхній круасан виправдовував будь-яку чергу.

— Звідки ти знаєш це місце? - запитала я.

Круасан уже лежав переді мною. І виглядав настільки добре, що моя увага була розділена приблизно дев’яносто на десять. Не на користь Деміда.

— Майк привів мене сюди.

Я підняла очі. Його голос щоразу ставав іншим, коли він говорив про Майка. Ледь помітно. Але я помічала.

— Коли я застрягав у якійсь проблемі, він казав: «Відійди від клятого комп’ютера й поїж чогось нормального».

Я усміхнулася.

— Розумний чоловік.

— Був.

Демід подивився на пекарню.

— Завжди приводив мене сюди.

Я відкусила круасан. Заплющила очі. Само вийшло. І, можливо, видала якийсь звук. Теж само.

— Припини, - сказав Демід.

Я відкрила очі.

— Що?

Він дивився на мене. Тим поглядом. О ні.

— Цей звук.

— Який звук?

— Оцей.

— Я нічого не робила.

— Робила.

Він трохи нахилився.

— І він зводить мене з розуму.

Я подивилася на круасан. Потім на нього.

— Я їм круасан, Деміде.

— Я знаю, що ти робиш.

— Їм.

— Ліко.

— Деміде.

Він звузив очі. Я відкусила ще раз. Навмисно. Його щелепа напружилася. Я невинно кліпнула.

— Ти неможливий.

— Так.

Без найменшого каяття. Звісно. Ми ходили містом. Просто так. Без конкретного напрямку. І я раптом згадала, що колись уміла так робити. До лікарень. До рахунків. До постійного відчуття, що часу завжди менше, ніж справ. Деміде знав назву кожної вулиці. Кожен поворот. Деякі будинки.