РОЗДІЛ 43

АНЖЕЛІКА

Уся зала мовчала. Я теж. У грудях було надто багато всього. Настільки багато, що воно не знаходило виходу. Просто залишалося там. Тиснуло. Чекало, поки тіло саме вирішить, що з цим робити. Демід стояв переді мною. Ці глибокі блакитні очі. Без жодних обладунків. Без звичної холодності. Без захисту. Демід Корс. Чоловік, який побудував імперію на тому, що був холодним.

Розважливим. Недосяжним. Чоловік, який завжди знав, що сказати, коли сказати й навіщо.

Стояв переді мною посеред зали, повної людей, і був абсолютно відкритим. І, мабуть, тільки я одна в цій кімнаті розуміла, скільки йому це коштувало. Бо я його знала. Чорт забирай. Я справді його знала. Не тому, що хотіла навчитися. Не тому, що просила впустити мене настільки далеко.

Просто одного дня виявилося, що я знаю різницю між його справжнім сміхом і ввічливим. Знаю, як виглядає його мовчання, коли він злиться. І як - коли думає. Знаю, коли він говорить як генеральний директор. І коли говорить як Демід. Знаю, що він робить із руками, коли не знає, як сказати щось особисте. Знаю, наскільки важко йому визнавати неправоту. І наскільки багато означає, коли він усе-таки визнає. А тепер я знала ще одне. Він не грався. Дозволь мені кохати тебе, Анжеліко. Ці слова залишилися між нами. На одну секунду. Але ця секунда ніби мала власне життя. Я озирнулася. Усі дивилися. З тією типовою цікавістю людей, які прийшли на дорогий вечір і раптом отримали щось, чого не було в програмі. Ні. Не так. Не тут. Не перед усіма ними. Це більше не належало їм. Я взяла Деміда за руку.

— Ходімо.

Тихо. Тільки для нього. І він пішов. Без запитань. Без: куди? Без спроби взяти ситуацію під контроль. Ще одна нова риса Деміда, появу якої я спостерігала останні тижні. Він нарешті зрозумів: іноді розумніше піти за кимось, ніж завжди вести самому. Ми вийшли із центру зали.

Спокійно. Без сцени. Бічний коридор. Частина готелю між бальною залою та ліфтами. Світло тут було приглушеним. Музика долинала здалеку. Людей не було. Я зупинилася. Розвернулася. Демід стояв навпроти. Дивився на мене. І чекав. Не тиснув. Не вимагав відповіді. Не намагався вгадати її за мене. Просто чекав. З тією терплячістю, якої раніше в нього майже не існувало. Він навчався її повільно. А я весь цей час спостерігала. Навіть коли він не знав, що я спостерігаю. Я дивилася на нього. Секунду. Другу. А потім перестала думати. Бо думати означало витрачати час. А я раптом більше не хотіла витрачати його. Зробила крок. Взяла його обличчя обома руками. І поцілувала.

Сама. Перша. Не ніжно. Не обережно. У цьому поцілунку було все, що я тримала в собі надто довго. Від першого дня. Від його кімнати. Від того моменту біля комода, коли я ще не знала, наскільки сильно цей чоловік переверне моє життя. Від післяобідньої кави. Від поглядів, які затримувалися на секунду довше, ніж мали. Від дощу в Нью-Йорку. Від лікарні. Від Еміратів.

Від палацу. Від килима. Від кальяну. Від сміху під тим неможливим небом. Від браслета, який я повернула. Від вибачення на кам’яній лаві. Від його ревнощів. Від моїх. Від усіх вечорів, коли ми сиділи поруч і вдавали, що тиша між нами нічого не означає. Від кухні. Від першого справжнього поцілунку. Від усього. Наче це почалося не два місяці тому. А набагато раніше. Можливо, від самого початку. Демід завмер. Лише на пів секунди. І я майже відчула його здивування. Чоловік щойно сказав мені все. Відкрився так, як, мабуть, ніколи не відкривався нікому. І все одно не розрахував, що я відповім саме так. Добре. Хоч у чомусь я змогла застати Деміда Корса зненацька. А потім його руки опинилися на моїй талії. Ті самі татуйовані руки, на які я від першого дня намагалася не дивитися. Безуспішно. Він притягнув мене ближче. Але цього разу навіть не було сенсу думати, хто до кого наблизився першим. Я вже йшла до нього. Сама.

Поцілунок тривав. Довго. Значно довше, ніж мав би тривати поцілунок у коридорі готелю, поки за кілька стін сотні людей чекали нашого повернення. Мені було байдуже. Вперше за дуже довгий час. абсолютно. Коли ми нарешті зупинилися, наші чола залишилися притуленими одне до одного. Ми обоє дихали тим самим повітрям. Здалеку долинав приглушений шум балу. Наче інший світ. Інше життя. Я трохи відсторонилася. Подивилася Деміду прямо в очі.

— Якщо ти брешеш…

Мій голос став хрипким без мого дозволу. Я зробила паузу.

— Я тебе каструю.

Він дивився на мене. Секунду. Дві. Жодного страху. Звичайно. Було б надто зручно. Його руки сильніше стиснули мою талію. Від цього руху по спині пробігло тепло. Він нахилився. Його губи опинилися біля мого вуха. І цей голос. Хрипкий. Низький. Моя особиста проблема від першого дня.

— Я не збираюся тебе втрачати.

Тихо. Повільно. Кожне слово на своєму місці. Пауза.

— І ти точно не зробиш такого з батьком своїх дітей.

Я завмерла. Повністю. Що? Тепло піднялося до обличчя раніше, ніж я встигла наказати організму поводитися нормально. Я відсторонилася рівно настільки, щоб побачити його обличчя. Ось вона.

Майже-усмішка в кутику губ. Але очі… Ні. Блакитні очі не сміялися. Не гралися. І від цього його слова стали в рази небезпечнішими.

— Ти ідіот.

Сказала єдине, на що зараз вистачило мозку. Демід навіть не кліпнув.

— Твій ідіот.

Я дивилася на нього. Просто дивилася. На чоловіка, який увірвався в моє життя, назвавши мене «голотою». Який поводився так, ніби гроші давали йому право вирішувати, хто чого вартий.

Який одного дня запропонував мені 5 000 000 доларів за 90 днів мого життя. І який тепер стояв зі мною в напівтемному коридорі манхеттенського готелю. З руками на моїй талії. З розстебнутим верхнім ґудзиком білої сорочки. З абсолютно справжнім поглядом чоловіка, який випадково прийшов туди, куди ніколи не збирався приходити. І тепер не мав жодного наміру йти. Моя усмішка зникла. Бо було ще дещо. Важливе.