РОЗДІЛ 42

ДЕМІД

Я не спав. Взагалі. Лежав на спині в темряві, дивився у стелю й чув її голос так чітко, ніби Анжеліка досі стояла переді мною на кухні. Не грайся зі мною, Деміде. Знову. І знову.

Не грайся зі мною. Це не було проханням. Не було невпевненістю. Це була межа. Її межа.

І найгірше полягало в тому, що вона мала рацію. Бо ще зовсім недавно я грався з усім.

Бізнесом. Людьми. Обставинами. Переговорами. Завжди на два кроки попереду. Завжди з планом.

Завжди знаючи, куди все рухається і що зроблю, якщо щось піде не так. Контроль був не просто звичкою. Він був способом життя. З Анжелікою я його втратив. Ні. Не зовсім. Тоді я ще не знав правильної назви тому, що сталося. Але точно знав одне. Повернути все назад уже не хотів.

Суботній вечір більше не був просто черговим заходом. Не був останнім пунктом контракту.

Не був фінальною появою перед камерами. Він був про інше. Про те, щоб нарешті перестати брехати.

Бальна зала готелю в Манхеттені виглядала саме так, як завжди виглядали подібні місця.

Бездоганно. Дорого. Холодно. Розраховано до останньої деталі. Люди з надлишком грошей удавали природність. Натреновані усмішки. Рукостискання. Погляди, які важили більше за слова.

Кожен оцінював кожного. Капітал. Вплив. Прізвище. Корисність. Я знав цей світ. Більше того.

Я був одним із тих, хто створював у ньому правила. У таких приміщеннях я ніколи не нервував.

До сьогодні. Я приїхав надто рано. Неприпустимо рано за моїми стандартами. Що саме по собі багато про що говорило. Підійшов до дзеркала. Кілька секунд дивився на власне відображення.

Чорний костюм. Біла сорочка. Без краватки. Я не хотів її. Сьогодні й без того вистачало речей, які стискали горло. Провів рукою по волоссю. Глибоко вдихнув. І пішов чекати на неї. Вона приїхала о 20:20. Я побачив машину. Дверцята відчинилися. І на кілька секунд усе навколо втратило значення. Анжеліка вийшла з автомобіля. Темно-зелена сукня. Не кричуща. Їй не потрібно було привертати увагу вульгарністю. На неї просто неможливо було не дивитися. Розріз сукні з’являвся тільки під час руху. Не демонструвався. Відкривався на секунду. Зникав. Волосся розпущене. Плечі випрямлені. І ця її постава. Анжеліка ніколи не просила простору. Просто входила і простір сам ставав її. Вона йшла до мене. Спокійно. Впевнено. Але я вже надто добре її знав. Бачив напруження. Вона теж стримувалася. Після четверга між нами залишилося занадто багато несказаного. Поцілунок нікуди не зник тільки тому, що минуло два дні.

— Добрий вечір, - сказала вона.

Тихо. Контрольовано.

— Добрий вечір.

Я простягнув руку. Вона взяла мене під лікоть. Природно. Так, як робила десятки разів перед людьми. Але сьогодні цей дотик не був легким. Нічого між нами більше не було легким. Ми зайшли всередину. Разом. Востаннє за контрактом. Я не дозволив собі думати про останні три слова. Бал ішов своїм звичним ходом. Привітання. Порожні розмови. Шампанське. Компліменти, в яких завжди ховалася мета. Люди оцінювали вартість одне одного, вдаючи, що просто спілкуються. Анжеліка була бездоганною. Але справа була не в сукні. Не в зачісці. Не в тому, чого навчила її Лорія. І навіть не в тому, що за останні місяці вона навчилася поводитися в таких місцях краще за половину людей, які виросли серед них. Вона не грала. Ось у чому була різниця. Вона просто була собою. І виявилося, що цього більш ніж достатньо. Я дивився, як вона розмовляє з людьми. Як усміхається. Як відповідає чоловікові, який намагається говорити з нею зверхньо, настільки ввічливо, що він розуміє образу лише через кілька секунд. І відчував гордість.

Суху. Майже грубу у своїй силі. Не володіння. Не: вона моя. Я вже зрозумів, наскільки небезпечно мислити людьми такими категоріями. Інше. Визнання. Вона не належала цьому світу. І все одно була більшою за нього. Жоден із присутніх не міг зробити її меншою. Навіть я колись намагався. Не зміг. На щастя.

Минуло дві години. Зала наповнилася звичним шумом. Дзвін келихів. Музика. Сміх. Розмови.

Я вже ухвалив рішення. Підійшов до невеликого підвищення. Взяв виделку. Легко вдарив нею по келиху. Дзвін розрізав залу. Розмови почали стихати хвилями. Один стіл. Другий. Третій. Поки нарешті не стало тихо. Я відчув, як Анжеліка поруч завмерла. Вона знала, що я маю щось сказати.

Але не знала що саме.

— Добрий вечір.

Мій голос пролунав рівно. Спокійно. Я вмів говорити перед сотнями людей. Сьогодні вперше жоден із них не був моєю справжньою аудиторією.

— Сьогодні поруч зі мною моя наречена.

Погляди повернулися до неї. Я теж подивився.

— Жінка, яка навчила мене дрібниць, про важливість яких я раніше навіть не замислювався.

Пауза.

— Ніжності.

Ще одна.

— Турботи.

У залі стало ще тихіше. Анжеліка дивилася на мене.

— Єдина людина, яка подивилася мені прямо в очі без інтересу до мого прізвища.

Я перевів погляд на присутніх.

— Без розрахунку.

— Без амбіції щось від мене отримати.

Кілька людей уже перестали посміхатися. Добре.

— Поки багато хто з присутніх тут усе життя думає про те, як отримати більше…- Пауза. - вона хотіла тільки одного.

Я знову подивився на неї.

— Врятувати свою бабусю.

Тиша стала важчою. Я знав, що роблю. Кожне слово.

— І для тих, хто не знає…

Я не відвів погляду.

— Вона була моєю працівницею.

Кілька голів повернулися. Шепіт.

— Прибиральницею в моєму домі.

Шепіт став сильнішим. Я дозволив йому прожити рівно кілька секунд. Потім продовжив.

— Саме через неї моє серце вперше дало збій.