РОЗДІЛ 41

АНЖЕЛІКА

Уже був четвер. До балу залишалося два дні. Два. Я намагалася про це не думати. Виходило приблизно так само добре, як не думати про свербіж після того, як хтось сказав слово свербіж.

Я закінчувала останню кімнату східного крила, коли почула кроки в коридорі. І впізнала їх ще до того, як він з’явився. Що саме по собі вже було проблемою. Я знала його ходу. Ритм. Те, як підошви торкалися підлоги. У цьому особняку працювало достатньо людей, але ніхто не ходив так. Демід. За кілька секунд він з’явився у дверях. Краватка послаблена. Піджак перекинутий через руку. Втомлений після робочого дня. І саме ця його версія була найнебезпечнішою.

Не Демід Корс на переговорах. Не генеральний директор. Не чоловік у бездоганному костюмі, який контролює кімнату ще до того, як увійде до неї. Цей. Наприкінці дня. Коли обладунки вже ставали важкими. Коли він переставав тримати все так міцно. Коли залишалося більше Деміда і менше Корса. Він подивився на мене. Я продовжила витирати тумбочку. Не зупинилася. Бо зупинитися означало б визнати, що його присутність змінила повітря в кімнаті. Що було правдою.

Але підтверджувати це я не збиралася. Він зайшов. Підійшов до вікна. Засунув руки в кишені й подивився на сад. Мовчав. Але це була не порожня тиша. У ній щось було. Я продовжувала працювати. Демід залишався біля вікна. Нарешті запитав:

— Ти вже вечеряла?

Навіть не обернувся.

— Ще ні.

Кілька секунд тиші.

— Повечеряй зі мною.

Ганчірка завмерла в моїй руці. Я повільно випросталася.

— Деміде…

— Це не захід.

Спокійно. Він повернувся.

— Не контракт.

Наші погляди зустрілися.

— Ніхто не дивитиметься.

Пауза.

— Просто вечеря. Ти і я.

Я дивилася на нього. На ці блакитні очі, які останнім часом навчилася читати занадто добре.

Не наказ. Не вимога. Запрошення. І саме тому відмовитися виявилося складніше. Я опустила погляд на візок.

— Дай мені прибрати все.

Кутик його губ трохи піднявся.

— Добре.

Особняк спорожнів. Лорія пішла. Діна Дак теж. Офрина. Решта персоналу. У будинку залишилися тільки ми. І нічна тиша особняка була зовсім іншою. Глибшою. Вдень тут завжди щось відбувалося. Кроки. Двері. Голоси. Візки. Телефони. А ввечері величезний будинок ніби завмирав.

Демід розігрів їжу, яку залишила Діна. Сам. Я стояла поруч і спостерігала, як Демід Корс із тією самою концентрацією, з якою, мабуть, підписував багатомільярдні угоди, розкладав вечерю на дві тарілки.

— Це просто їжа, - не витримала я.

Він навіть не підняв голови.

— Я бачу.

— Ти дивишся на неї так, ніби від розташування овочів залежить курс долара.

— Мені подобається порядок.

— Я помітила.

Ми сіли не у великій їдальні. Не за тим величезним столом, де між двома людьми можна було проводити невелику дипломатичну конференцію. А на маленькій кухні. За маленьким столом.

У просторі, який за ці місяці дивним чином став трохи моїм. Тут я щодня обідала. Пила воду.

Слухала Діною. Іноді ховалася від Лорії. Тепер навпроти мене сидів Демід. Без камер. Без Мансура. Без Ніколаса. Без гостей. Без необхідності тримати мене за руку, щоб хтось повірив у наші заручини. Просто Демід. І я. Розмова пішла сама. Без контролю. Без того, щоб кожне речення проходило внутрішню перевірку перед виходом назовні. Він розповідав про Лас-Вегас.

Про Майка. Про перші роки. Про те, як будував усе майже з нуля. Я розповіла про господиню квартири 304. Ту саму, яка одного разу змусила мене перемити чисту підлогу, бо була впевнена, що «чистота має пахнути сильніше». Демід засміявся. По-справжньому. І я теж. Не знаю, в який саме момент усе змінилося. Не знаю, котра була година. Просто голоси стали тихішими. Так буває, коли люди вже сидять надто близько, щоб говорити голосно. Маленький стіл наче став ще меншим. Хоча ніхто не рухався. А потім Демід перестав говорити. Я підняла очі. Він дивився на мене. Так. Саме так.

— Можна тобі дещо сказати?

Його голос став нижчим. Трохи хрипким. О. Цей голос. Я ще з першого дня внесла його до категорії: проблема.

— Кажи.

Він не відвів очей.

— Знаєш, про що я думаю, коли ти прибираєш кімнату й нахиляєшся?

Я завмерла. Повільно поставила виделку.

— Деміде.

— Думаю про перший день, коли тебе побачив.

Він продовжив так, ніби я взагалі нічого не сказала.

— Біля мого комода.

Я вже знала, куди це йде. І мені не подобалося те, як моє тіло реагувало швидше за здоровий глузд.

— І про те, як ти тоді виглядала.

Його погляд на мить ковзнув нижче. Повернувся до моїх очей.

— Цей образ не давав мені спокою тижнями.

Пауза.

— І досі не дає.

Я вдихнула.

— Припини.

Голос вийшов не настільки твердим, як планувалося. Зрадник. Демід почув. Звісно, почув.

— Не хочу.

Просто. Ніби це була абсолютно нормальна відповідь. Він повільно підвівся. Я стежила за ним очима. Він обійшов стіл. Без поспіху. Це була та його небезпечна спокійна манера рухатися, ніби він ніколи нікуди не запізнюється. Я залишалася сидіти. Дивилася прямо перед собою. І робила вигляд, що його аромат не дістався до мене раніше за нього. Що живіт не стиснувся. Що серце поводилося абсолютно нормально. Брехня. Усе. Він зупинився біля мене. Нахилився. Його губи опинилися біля мого вуха.

— Знаєш, як складно бачити тебе щодня й тримати руки при собі?