РОЗДІЛ 40

АНЖЕЛІКА

Сьогодні була субота. І я була мертва від утоми. Не тієї фізичної втоми, після якої достатньо душу, чистої постелі й восьми годин сну. Іншої. Від людей. Від поглядів. Від камер. Від того, що останні два з половиною місяці моє обличчя раптом перестало належати тільки мені. На вулиці на мене постійно дивилися. Для них я була не Анжеліка. Не дівчина, яка працювала прибиральницею.

Не онука бабусі Ліди. Не людина, яка любить тихі вечори, гарячу каву й ненавидить, коли хтось чіпає її речі без дозволу. Я була: наречена Деміда Корса. Найбагатшого. Найуспішнішого.

Одного з найвідоміших чоловіків Нью-Йорка. І це життя виснажувало. Мене фотографували, коли я заходила до особняка. Коли виходила. Коли сідала в машину. Коли поверталася додому. Коли просто йшла вулицею. Кілька днів тому в мережі з’явилася фотографія, на якій я заходила до нашого будинку. Підпис: «Що могла робити наречена магната Корса в посередньому бідному районі?» Я прочитала. На свою голову. Коментарів було багато. Деякі просто цікаві. Інші нейтральні. Але були й такі, після яких хотілося помити очі з милом. Мабуть, приїхала попрощатися зі старим життям. Отримала золоту картку й тепер згадала, звідки вилізла.

Демуду швидко набридне ця Попелюшка. І моє улюблене: Гроші не купують клас. Ні. Але, судячи з коментарів, інтернет теж не продає виховання. Я закрила телефон. І більше не відкривала публікацію. На сьогодні мені вистачило людей.

Бабуся Ліда сиділа у вітальні й дивилася свою теленовелу. Гучність була трохи вищою, ніж це було необхідно для нормального функціонування людського слуху. За її версією:

— У старих людей слух просить гучніше.

За моєю:

— У людей, які відмовляються нормально користуватися окулярами, телевізор чомусь теж просить гучніше.

Бабуся відповіла, що одне не виключає іншого. І на цьому дискусію було закрито. Я зайшла до вітальні. Вона подивилася на мене. Ох. Той погляд. Не звичайний бабусин: о, онучка прийшла.

Ні. Інший. Рентген. Той самий, який я знала з дитинства. Погляд, що означав: Я вже все побачила. Тепер просто чекаю, коли ти сама до цього дійдеш. Я сіла поруч на диван. Бабуся зменшила гучність. Але телевізор не вимкнула. Бо вимкнути серіал означало б визнати, що теленовела може почекати. Бабуся Ліда не визнавала такого навіть під час надзвичайних ситуацій.

— Як пройшов день? - запитала вона.

Тим голосом, яким ніхто не питає про день.

— Добре.

Тиша. Вона подивилася на мене скоса.

— Анжеліко.

— Бабусю.

— Скільки ти вже в тому особняку?

Я зітхнула.

— Два з половиною місяці.

Вона кивнула.

— Два місяці…

Пауза.

— А контракт?

Я опустила погляд на руки.

— Закінчується двадцять сьомого.

Вона чекала.

— Я піду на вечерю. Там Демід оголосить, що заручин не буде.

Бабуся повільно кивнула. На секунду повернула погляд до телевізора. Головний герой саме сварився з кимось із тією драматичністю, яка в реальному житті вимагала б швидку, а в теленовелі була звичайним вівторком. І тоді бабуся сказала:

— Ти йому подобаєшся.

Я завмерла. Не питання. Звичайна констатація. Я дивилася на екран.

— Бабусю…

— Не треба мені цього «бабусю» таким голосом.

Я закрила очі. Вона продовжила з тією своєю терплячістю, в якій терпіння насправді не було взагалі.

— Я тебе знаю ще відтоді, коли ти була просто шумом у чужому животі.

Я повернула голову.

— Дуже поетично.

— Правда рідко буває поетичною.

Справедливо.

— Коли ти не хочеш відповідати, ти просто вимовляєш ім’я того, хто поставив запитання.

Вона передражнила:

— Бабусю…

Я образилася. Трошки.

— Ти завжди так робила.

Я мовчала. Довго. Потім слова все-таки вийшли.

— Як я взагалі можу кохати такого, як він?

Бабуся не ворухнулася. А мені стало страшно вже від самого дієслова. Кохати. Я швидко додала:

— Можливо, мені просто подобається те, як він поводиться зараз.

Пауза.

— Його вчинки.

Сказати навіть це виявилося важче, ніж мало. Бо це була правда. Чиста. Без прикрас. Бабуся якийсь час нічого не казала. Дивилася на серіал. Але я знала цей вираз. Вона вже не бачила телевізор. Складала слова. По порядку. Бо якщо бабуся Ліда збиралася сказати щось важливе, вона ніколи не кидала слова абияк. Вага потребувала порядку. Нарешті вона сказала:

— А він тебе кохає.

Я різко повернула голову.

— Ви не можете цього знати.

— Ще й як можу.

Тепер вона дивилася прямо на мене.

— Дівчинко, чоловік не приходить у маленьку квартиру з усією пекарнею заради контракту.

Я відкрила рот. Вона підняла палець. Мовчи. Добре.

— Чоловік не обіймає хвору стару жінку, яку ледь знає, з такою щирістю, якщо він просто веде бізнес.

Я мовчала.

— І чоловік не сидить три години на підлозі маленької вітальні, їсть бригадейро із сімдесятидворічною бабою й сперечається з нею про політику, якщо він просто керує тимчасовим стратегічним партнерством.

Я повільно подивилася на неї.

— Ви читали контракт?

Бабуся навіть не кліпнула.

— Не треба було.

Пауза.

— Я прочитала його.