Покоївка мільярдера

РОЗДІЛ 39

АНЖЕЛІКА

Ми залишилися сидіти на лаві після того, як він закінчив говорити. Сад потопав у тому помаранчевому світлі, яке буває тільки перед заходом сонця. День зникав повільно. Без попередження. Без чіткої межі між ще світло і вже вечір. Я сиділа із закритою книгою на колінах і прокручувала в голові все, що Демід щойно розповів. Мансур. Контракт. Дзвінок. Його слова про те, що він чекав. Заручини. Умова про весілля. Емірати. І що довше я про це думала, то чіткіше складалося те, чого раніше я чомусь не намагалася скласти докупи. Одна деталь. Друга. Третя.

А потім ціла картина. Я повернула голову.

— Деміде.

— Мм?

— Мансур знав.

Він подивився на мене.

— Знав що?

— Про контракт.

Пауза.

— Про виставу.

Я говорила повільно, і з кожним словом упевненість ставала сильнішою.

— Або знав від самого початку, або зрозумів десь у процесі.

Подивилася йому прямо в очі.

— Але він знав.

Демід насупився.

— Анжеліко, Мансур не міг знати.

— Припини.

Спокійно. Він замовк.

— Просто подумай разом зі мною.

Я повернулася до нього трохи більше.

— Ти приїхав до нього неодруженим і попросив про партнерство.

— Так.

— Тобі дали зрозуміти, що для них надійнішим партнером виглядав би чоловік із сім’єю.

Його брови повільно зійшлися.

— А потім ти раптом з’являєшся з нареченою.

Тиша.

— Деміде.

Я навіть усміхнулася від абсурдності.

— Це не має сенсу.

Він мовчав.

— Так, ти американська акула бізнесу.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я так і зрозумів.

Я проігнорувала.

— Але Мансуру близько 60.

Підняла брову.

— 60 років життя. Бізнесу. Людей. Чоловіків, які приходили до нього й намагалися отримати бажане всіма можливими способами.

Я нахилила голову.

— Ти справді думаєш, що такий чоловік не впізнає момент, коли хтось з’являється з надто швидким рішенням надто конкретної проблеми?

Демід замовк. По-справжньому. Я вже знала цю його тишу. Не захист. Не образа. Обробка інформації. Коли Демід мовчав саме так, краще було не заважати. Його мозок кудись ішов.

І зазвичай доходив. Я дала йому кілька секунд. А потім додала:

— І це ще не все.

Його очі повернулися до мене.

— Коли ти подзвонив сьогодні, він сказав, що чекав твого дзвінка.

Пауза.

— Не що здивувався. Не що радий тебе чути. Що чекав.

Демід завмер.

— Звідки ти це знаєш?

Я знизала плечима.

— У стін є вуха.

Пауза.

— І в інших працівників теж.

Його блакитні очі звузилися.

— Анжеліко.

— Що?

— Ви всі обговорюєте мої телефонні розмови?

— Ні.

Пауза.

— Тільки цікаві.

Він подивився на мене. Я невинно подивилася у відповідь. Не повірив. Правильно. Але потім вираз його обличчя знову змінився. Я буквально побачила момент, коли він почав доходити до тієї самої точки. Повільно. Деталь за деталлю.

— Він знав, - сказав Демід нарешті.

Ось тепер це вже була не моя теорія. Він сам почув її правдивість.

— Від самого початку або зрозумів пізніше, - повторила я. - Але знав.

Демід дивився на сад.

— Як я міг не…

Він не договорив.

— Бо дивився на цифру.

Його погляд повернувся до мене. Я знизала плечима.

— Я чула про вісімдесят мільярдів на рік.

Пауза.

— Така цифра засліпить кого завгодно.

Він нічого не відповів. Знову подивився вперед. І тоді я побачила, як це сталося. Спочатку та лінія між його бровами. Концентрація. Потім щось змінилося. Наче вся ситуація раптом відкрилася перед ним цілком. Не окремими шматками. А від самого початку. І Демід засміявся. Не коротко.

Не контрольовано. По-справжньому. Глибоко. Тим сміхом, який виривається з живота раніше, ніж людина встигає вирішити, чи дозволить собі сміятися.

Сміхом чоловіка, який нарешті побачив весь абсурд ситуації й зрозумів, що іншої адекватної реакції вже немає. Я дивилася на нього. І теж почала сміятися. Не планувала. Просто сталося.

— Він дозволив мені зробити пропозицію на колінах, - сказав Демід крізь сміх.

Я засміялася сильніше.

— З діамантовою каблучкою.

Він уже сам не міг зупинитися.

— Перед усім рестораном.

— Ну, це вже ти зробив добровільно.

— Не допомагай.

— Я просто уточнюю факти.

— Анжеліко.

— Тобі потрібна була публіка, щоб усі повірили в заручини.

Я підняла палець.

— І тебе зняли на відео.