РОЗДІЛ 38

ДЕМІД

Я приїхав до особняка о шостій вечора. Сад був залитий тим особливим світлом кінця дня, яке я останнім часом навчився помічати. Мабуть, найчесніший час доби. У ньому немає ранкового ентузіазму. Немає нічної втоми. Тільки спокійне золото чогось, що повільно завершується.

Без поспіху. Без боротьби. Вона сиділа на кам’яній лаві південного крила. Знову. Ця лава якимось чином стала місцем, де між нами відбувалися справжні речі. Ніхто цього не вирішував. Не домовлявся. Не називав її нашою. Просто так сталося. І я досі не знав, чи справа була в самій лаві.

Чи в Анжеліці. Можливо, вона просто мала дивну здатність робити будь-який простір справжнім своєю присутністю. На її колінах лежала книга. Очевидно, вона її не читала. Сторінка була відкрита. Але погляд Анжеліки залишався на саду. Той самий погляд людини, яка думає про щось, на що книга відповіді не дасть. Вона побачила мене, коли я вийшов через двері балкона. Не пішла.

Просто закрила книгу. Цього було достатньо. Я підійшов до лави. Сів поруч. Між нами залишилася відстань. Але тепер це вже була не відстань обережності. Не та, що говорить: не підходь. Інша. Відстань поваги. Ми обоє знали різницю.

— Як минув день? - запитала вона.

Я видихнув.

— Важко.

Не бачив сенсу прикрашати.

— Вранці говорив із Ніколасом.

Вона подивилася на мене уважніше.

— А після обіду подзвонив Мансуру.

Анжеліка замовкла. Її увага завжди була дивною. Повною. Але не нав’язливою. Вона не тиснула питаннями. Не підганяла. Просто слухала так, що ти сам починав говорити правду, навіть якщо не планував.

— Я сказав Мансуру правду.

Її пальці завмерли на обкладинці книги.

— Що заручин не буде.

Пауза.

— Що ти вирішила їх припинити, бо не хочеш життя під камерами й у постійній увазі.

Вона дивилася на мене.

— Що хочеш простого життя.

Я трохи всміхнувся. Анжеліка мовчала ще секунду. Потім:

— Ти поговорив із ним, а я навіть не знала.

Не докір. Але дуже близько.

— Знав, що маю зробити це до того, як скажу тобі.

Її брова трохи піднялася.

— Чому?

Я подивився прямо.

— Бо якби спочатку розповів тобі, ти б одразу спробувала вирішити все сама.

Вона відкрила рот. Я продовжив раніше, ніж вона встигла заперечити.

— І це не було тим, що ти мала вирішувати сама.

Анжеліка кілька секунд дивилася на мене. Мовчала. Не сперечалася. Що для Анжеліки означало майже те саме, що письмова згода з печаткою. Я цього не озвучив. Я ще хотів жити.

— І що він сказав? - запитала вона.

— Що Аллах знає більше за нас.

Вона ледь усміхнулася.

— Це дуже в стилі Мансура.

— Так.

Я подивився на сад.

— І що якщо нам судилося бути разом, то будемо.

Тиша. Десь у кронах дерев коротко озвалися птахи. Місто за межами особняка поступово ставало тихішим. Не різко. Просто день повільно зменшував гучність.

— Ти ні в чому не збрехав, - сказала Анжеліка.

Я повернув голову.

— Про мене.

Її голос був тихим.

— У тому, що сказав Мансуру.

— Ні в чому. Не збрехав - Відповів одразу.

Вона залишила ці слова між нами. Не прокоментувала. Але я бачив, що вони щось для неї означали. Я знову подивився вперед. Було ще дещо. Те, заради чого, власне, я й прийшов.

— Є ще одна річ.

Анжеліка трохи повернулася до мене.

— Кажи.

Я зробив вдих.

— Через сім днів.

Пауза.

— Наступної суботи буде бал.

Вона мовчала. Я повернувся до неї повністю.

— Мені потрібно, щоб ти прийшла.

Її обличчя не змінилося.

— Це буде останній захід за контрактом.

Сказати це вголос виявилося дивно. Останній.

— Там я оголошу про те що заручини не відбудуться.

Я не відводив погляду.

— Ту саму версію, яку сказав Мансуру.

Анжеліка повільно вдихнула.

— Тобі не потрібно буде нічого робити.

Пауза.

— Тільки бути присутньою.

Вона мовчала. Довше, ніж я очікував. Потім тихо повторила:

— Останній захід.

У цих двох словах щось було. Я почув. Але не став розбирати. Не зараз. У мене не було на це ресурсу. А можливо, просто не було сміливості.

— Так.

Вона опустила погляд на закриту книгу.

— Значить, це кінець контракту.

Я відчув щось у грудях. Неприємне. Чітке.

— Так.

Тиша. Сонце опускалося дедалі нижче. Золотий колір повільно ставав помаранчевим. Майже мідним. Це відбувалося настільки поступово, що сам момент зміни неможливо було помітити.

А потім дивишся вдруге - і все вже зовсім інше. Анжеліка нарешті сказала:

— Добре.

Підняла очі.

— Я прийду.

Я повільно видихнув.

— Дякую.

Вона кивнула. І більше ми не говорили. Не тому, що не було про що. Навпаки. Просто іноді слова починають заважати. Ми залишилися сидіти на лаві. Поруч. У тиші, яка давно перестала бути незручною. Вона стала чимось іншим. Чимось, що я ще не вмів нормально називати. Спокоєм?

Близькістю? Присутністю? Не знав. Але вже впізнавав її, коли опинявся всередині. Сонце майже зникло. Сад був золотим. Помаранчевим. І ще якимось кольором, для якого, мабуть, існувала правильна назва, але я її не знав. Та й не хотів знати. Деякі речі краще просто запам’ятати такими, якими побачив. Анжеліка сиділа поруч. Книга закрита на колінах. Профіль, який я вивчив напам’ять без дозволу. Вона була справжня. Тепла. Тиха. Присутня. І залишався лише один тиждень контракту. Сім днів. Після яких вона більше нічого мені не буде винна. Жодного заходу.