Покоївка мільярдера

РОЗДІЛ 37

ДЕМІД

Ніколас прийшов до офісу рівно о десятій ранку. Як завжди. Пунктуальний. Портфель під рукою.

Нейтральний вираз обличчя. Але не зовсім. Я надто давно його знав, щоб не помітити тієї легкої напруги, яка з’являлася в ньому, коли він уже розумів: день піде не за звичним сценарієм. Він сів у крісло навпроти мене. Подивився прямо.

— Ти попросив мене приїхати особисто, - сказав без зайвих вступів. - Що сталося?

Я провів долонею по підборіддю. Думав не про те, що сказати. Я вже знав. Питання було в іншому. Як почати.

— Мені потрібно тобі дещо розповісти.

Ніколас нічого не відповів. Лише трохи нахилив голову. Чекав. Я зробив вдих.

— Я скасую заручини з Анжелікою.

Тиша. Жодного театрального здивування. Жодного: Що? Жодної різкої реакції.

Тільки його погляд став уважнішим. Сфокусованішим.

— Добре, - сказав він просто. - І що саме це означає?

— Не буде оголошення про весілля.

Пауза.

— Не буде продовження цієї історії.

Я відкинувся на спинку крісла.

— Усе закінчиться на балу 27.

Ніколас схрестив руки. Дивився на мене ще кілька секунд. Аналізував. Як завжди.

— Це не схоже на імпульсивне рішення.

Я мовчав.

— Тому скажи справжню причину.

Я глибоко вдихнув. Ось це було складніше. Не тому, що відповідь була незрозумілою. Навпаки.

Занадто зрозумілою.

— Бо я від самого початку не був чесним.

Він не відвів очей.

— З нею?

— З усіма.

Виправив одразу. Тиша. Ніколас повільно кивнув.

— І тепер вирішив бути.

Не питання. Висновок. Я кивнув. Кілька секунд ми мовчали. За вікнами Манхеттен жив у своєму звичному ритмі. Машини. Люди. Скло. Сигнали. Мільйони рішень щосекунди. Місту було абсолютно байдуже, що одне рішення зараз могло змінити моє життя.

— І тебе це влаштовує? - запитав Ніколас.

Я коротко засміявся. Без гумору.

— Ні.

Він кивнув так, ніби саме цього й очікував.

— Тоді справа не тільки в тому, щоб скасувати заручини.

Я подивився на нього.

— А в тому, що буде після.

Я не відповів. Не потрібно було. Ніколас знав мене 12 років. Іноді надто добре. Він трохи нахилився вперед.

— Вона тобі подобається. - Прямо. Не питання. Я на секунду заплющив очі. - Це проблема?

— Ні.

Відповів відразу. Я відкрив очі.

— Проблема в тому, що ти зрозумів це тільки тепер.

— Ніколасе…

— Ніколи не бачив тебе таким.

Він просто проігнорував мою спробу його зупинити. Типово.

— За 12 років.

Пауза.

— Ніколи.

Я мовчав.

— Ти жодного разу не приносив особисте рішення в цей офіс так, як сьогодні.

Він обвів рукою кімнату.

— Ти завжди розділяв усе. Робота. Особисте. Гроші. Люди. Почуття. Якщо вони взагалі потрапляли до списку. Завжди, - повторив він.

Потім уважно подивився на мене.

— А тепер не зміг.

Я провів рукою по потилиці. Незручно.

— Я втрачу контракт з Мансуром.

От тепер Ніколас змінився. Не різко. Але увага стала іншою. Професійною. Майже миттєво.

— Скільки?

Я подивився на нього.

— Достатньо, щоб ти назвав мене ідіотом, коли почуєш цифру.

Він видихнув через ніс. Майже сміх.

— Я вже називаю.

— Вісімдесят мільярдів на рік.

Тиша. Цього разу справжня. Ніколас повільно розслабив руки. Підвівся. Підійшов до вікна.

Кілька секунд просто дивився на місто. Я не заважав. Нехай обробить. Вісімдесят мільярдів не були цифрою, яку людина просто чує й одразу продовжує розмову. Навіть Ніколас. Через кілька секунд він заговорив.

— Ти справді готовий від цього відмовитися?

— Так.

Він обернувся.

— Через неї?

Я повільно похитав головою.

— Через те, ким я більше не хочу бути.

Це змусило його подивитися на мене по-справжньому. Не як партнера. Не як людину, що аналізує ризик. Просто якНіколас. І тоді сталося щось дивне. Він усміхнувся. Справді. Не тією короткою іронічною усмішкою, яку використовував, коли збирався сказати щось неприємне. Нормальною.

— Нарешті.

Я насупився.

— Нарешті що?

Він повернувся до крісла. Сів.

— Ти перестав поводитися як машина.

Я дивився на нього.

— Це зайняло трохи часу.

Знизав плечима.

— Але сталося.

— У тебе жахливий спосіб підтримувати людей.

— Знаю.

Ще одне знизування плечима. Я видихнув.