РОЗДІЛ 36

ЛІКА

МІСЯЦЬ ПО ТОМУ

Бабуся Ліда повернулася додому в четвер уранці. За два дні до цього я попросила у Лорії вихідний. Вона погодила без жодного запитання. Бо Лорія взагалі вміла знати речі без необхідності, щоб їй їх пояснювали. І це було однією з безлічі причин, чому ця жінка була незамінною в будь-якому просторі, де з’являлася. Приватна швидка, яку лікарня організувала для виписки, зупинилася біля нашого будинку рівно о десятій ранку. Я вже чекала на тротуарі.

З тією нервовою тривогою людини, яка тижнями їздила до лікарні, сиділа біля ліжка, слухала лікарів, рахувала показники, ловила кожну зміну в голосі бабусі… Але тепер усе було інакше.

Тепер вона поверталася додому. По-справжньому. І я ще не до кінця усвідомлювала, що це означає. Двері швидкої відчинилися. Медсестра вийшла першою. Потім з’явилася бабуся Ліда.

Повільно. Обережно. Але сама. З допомогою, та все ж на власних ногах. Коли її стопи торкнулися тротуару нашого району, вона підняла голову, вдихнула й подивилася на мене з виразом королеви, яка нарешті повернулася на свій трон.

— Як же я скучила за цим запахом вулиці.

Я фиркнула.

— Бабусю, це вихлопи автобуса.

Вона навіть не подивилася на мене.

— Це запах дому.

Тоном, який не передбачав дискусії. Я усміхнулася.

— Добре. Запах дому.

Ми піднімалися повільно. Медсестра з одного боку. Я - з іншого. Ритм відновлення. Саме так його назвав лікар. Без поспіху. Без героїзму. Без «я сама». І найбільше мене дивувало те, що бабуся справді слухалася. Бабуся Ліда. Жінка, яка все життя вважала лікарські рекомендації чимось на кшталт дружніх пропозицій. Але потім я зрозуміла. Вона хотіла повернутися до життя. Справді повернутися. І знала, що поспішати зараз - найдовший шлях до цього. Коли ми зайшли в квартиру, вона зупинилася посеред вітальні. Не сказала нічого. Просто дивилася. На маленьку рослину біля вікна, яку я поливала щотижня. На акуратно складений плед на дивані. На кухню. Там стояла свіжа кава. І тарілка з булочок з сиром, які я купила рано-вранці в нашій пекарні. Її очі стали вологими.

— Моя дівчинко…

Я ковтнула.

— Ти вдома, бабусю.

Вона подивилася на мене. І в її очах було те саме, що я відчувала всередині. Полегшення, яке неможливо виміряти. Наче з тебе зняли вагу, яку ти носила так довго, що вже забула,

як це - жити без неї. Я підійшла й обійняла її. Обережно. Не так сильно, як хотіла. Зате довго.

Дуже довго. У суботу домофон задзвонив о третій дня. Ми з бабусею сиділи у вітальні й дивилися її серіал. Той самий серіал, який я нібито ненавиділа. І персонажів якого знала поіменно. Всіх.

Навіть собаку сусідки головної героїні. Але серіал усе одно був жахливий. Звісно. Голос консьєржа пролунав із домофона:

— Місіс Анжеліко, тут у холі чоловік. У нього кілька коробок і пакетів. Просить дозволу піднятися.

Я насупилася.

— Який чоловік?

Пауза.

— Каже, його звати Демід.

Я завмерла. Бабуся повільно повернула голову. Ох. Цей її погляд. Рентген. Не інакше.

— Скажи, щоб піднімався, - заявила вона ще до того, як я відкрила рота.

— Бабусю…

— Анжеліко.

— Але…

— Нехай піднімається.

Тон закритої справи. Я натиснула кнопку.

— Нехай піднімається.

За дві хвилини у дверях нашої квартири з’явилося видовище, яке мені довелося обробляти частинами. Бо інформації було надто багато. Перше. Демід Корс. У джинсах. І простій сорочці.

Без костюма. Без краватки. Без усіх тих обладунків, у яких він зазвичай існував у робочому світі.

Друге. У руках у нього були дві величезні коробки з пекарні. Третє. Позаду стояв Макс.

З чотирма пакетами. Важкими. Дуже важкими. І з виразом гідності людини, яка щойно дізналася, що робота особистого водія іноді включає транспортування половини продовольчого магазину.

Я подивилася на пакети. Хліб. Різний. Торти. Пиріг. Закуски. Цукерки. Маленькі коробочки соку.

Фрукти. Тістечка. Печиво. Ще щось. І ще. Я перевела погляд на Деміда.

— Добрий день, - сказав він.

Його очі затрималися на мені. Той вираз, який я останнім часом училася читати інакше.

Рішучість. І під нею щось глибше. Те, що він і сам тільки вчився показувати без сорому. Я повільно обвела поглядом усе, що вони принесли.

— Деміде.

— Так?

— Ти приніс усю пекарню.

— Я взяв потроху всього.

Я подивилася на Макса. Макс подивився на мене. За його очима, здається, просто зараз проходив повний перерахунок життєвих рішень.

— Потроху, - повторила я.

— Саме так.

Я пирхнула. І тоді з вітальні з’явилася бабуся Ліда. У домашньому халаті. З білою хусткою на голові. З виразом господині, яка приймає важливого гостя. Деміде побачив її. І зробив те, чого я не очікувала. Взагалі. Поставив коробки. Підійшов до неї. І обійняв. Не формально. Не тим ввічливим коротким дотиком, яким вітаються люди, що майже не знайомі. Справжнім обіймом.

Теплим. Повним. Таким, що йде з місця всередині тебе, про існування якого ти, можливо, сам не знав. Я залишилася стояти біля дверей. Дивилася. Бабуся Ліда на секунду завмерла від здивування.

Потім підняла руки. І обійняла його у відповідь. З тією силою, яка в ній досі була. Силою бабусі.

Її ніколи не забирає повністю навіть хвороба. Коли вони відсторонилися, вона подивилася на Деміда тими своїми очима, які все життя читали людей без дозволу.

— Хлопче.