РОЗДІЛ 35

ДЕМІД

Понеділок.

Я повернувся з офісу о шостій вечора. Втомлений більше думками, ніж роботою. Від п’ятниці мене не відпускала одна й та сама сцена: кімната відпочинку, Тамірлан із його невимушеною усмішкою і Анжеліка, яка сміялася поруч із ним. Її сміх застряг у мене в голові настільки міцно, що супроводжував усі вихідні, хоча я так і не зрозумів, що з ним робити. Тому просто носив його із собою. Як носять щось важке, коли не знають, куди покласти. Особняк зустрів мене тишею.

Тією особливою тишею кінця дня, коли більшість персоналу вже розійшлася, а у великому будинку залишається тільки приглушене відчуття присутності. Світло. Чистота. Десь тихий шум вентиляції. Десь посуд на кухні. Але людей майже немає. Я залишив піджак у кабінеті. Пішов по воду. І тоді почув. Не голоси. Один голос. Її. Він долинав із балкона південного крила. Того самого балкона, де кілька тижнів тому я просив у неї пробачення. Дивно, але це місце поступово стало для нас чимось окремим. Ніхто не домовлявся. Ніхто не називав його нашим. Але саме там між нами чомусь відбувалися речі, які не були грою. Не контрактом. Не ролями. Справжні. Анжеліка говорила телефоном. Стояла босоніж, спершись на парапет і повернувшись спиною до дверей. Як майже завжди, коли думала, що на неї ніхто не дивиться. Волосся розпущене й спадало вздовж спини.

— Каміло, я вже сказала, припини, - говорила вона тим голосом, яким людина усміхається, навіть коли свариться. - Це брат Офрини. Він приємний. Крапка.

Я зупинився. Не навмисно. Просто… зупинився.

— Нічого такого немає, - продовжила вона. - Перестань вигадувати серіали у своїй голові. Ти читаєш забагато любовних романів.

Пауза. Я стояв у коридорі. І чудово розумів, що мав би піти. Це була приватна розмова. Не моя справа. Абсолютно.

— Каміло, я не буду йому дзвонити. Боже мій.

Ще одна пауза. І тоді:

— Бо не хочу.

Її голос змінився. Ледь. Але я вже вмів чути ці зміни.

— Бо не він у мене в голові, добре?

Пауза.

— Задоволена?

Я перестав дихати. На секунду. Можливо, на дві. Не він. У голові. Я не мав права припускати.

Не мав права навіть хотіти припустити. Але мозок, здається, не цікавився моїм правом.

— Припини реготати, нічого смішного немає, - сказала вона в телефон. - Бувай, Каміло. Бувай. Припини. Бувай.

Відключилася. Ще секунду стояла й дивилася на сад. Я не бачив її обличчя. Тільки спину. Профіль плеча. Розпущене волосся. Я почав уявляти, який у неї зараз вираз. І одразу припинив. Бо уява останнім часом коштувала мені надто дорого. Я зайшов на балкон. Анжеліка почула кроки. Повернулася. Побачила мене. І я буквально побачив, як по її обличчю промайнула вся послідовність думок. Впізнала. Зрозуміла, що я міг чути. Поставила собі питання, скільки саме.

І відразу вирішила не питати. Бо запитання підтвердило б, що там було щось, про що варто питати.

— Добрий вечір, - сказала вона.

Нейтрально. Надто нейтрально.

— Добрий вечір.

Я підійшов до парапету з протилежного боку. Зупинився. Ми мовчали. І це була одна з тих тиш, у яких надто багато всього, щоб називати їх просто тишею. Анжеліка заговорила першою.

— Ти чув.

Не питання. Факт. Я не став брехати.

— Частину.

Вона повільно кивнула. Подивилася на сад.

— І?

— І нічого.

Її голова трохи повернулася.

— Деміде.

— Анжеліко.

Вона подивилася на мене тим самим виразом, який я вже встиг вивчити напам’ять. Межа терпіння.

Ще трохи - і вона все одно скаже те, що хоче. Тому краще не змушувати її чекати.

— Що було в п’ятницю? - запитала прямо.

Я знав, про що вона.

— Нічого.

Її брова піднялася.

— Ти відправив усіх додому.

— Лорія.

— Припини.

Тихо. Але цей її тихий тон завжди був сильнішим за крик.

— Не повторюй цю відмовку.

Вона дивилася прямо.

— Ми обоє знаємо, що справа була не в Лорії.

Я мовчав. Вона теж. І був один конкретний момент. Одна секунда. Я міг сказати щось розумне.

Нейтральне. Холодне. Те, що сказав би старий Демід. Закрити розмову. Повернути контроль.

Залишити все недомовленим. Я так робив усе життя. Але не цього разу.

— Ти сміялася з ним.

Тиша. Анжеліка завмерла. Її очі звузилися зовсім трохи.

— І?

Повільно. Я ковтнув.

— Мені це не сподобалося.

Сад навколо затих. Не просто через відсутність звуків. Наче навіть повітря стало щільнішим.

Анжеліка дивилася на мене. Довго. Достатньо довго, щоб я відчув кожну секунду.

— Тобі не сподобалося.

Вона повторила це так, ніби пробувала фразу на смак. У голосі була якась інтонація, яку я не зміг одразу класифікувати. Не гнів. Не насмішка. Щось між здивуванням і обуренням.

— Ні.

— Деміде.

Вона зробила крок у мій бік. Не щоб наблизитися. Щоб протистояти. Я вже знав цю її енергію. Вона не обходила. Ішла прямо.

— Ти назвав мене голотою.

Я не ворухнувся.

— Поводився зі мною як із меблями.

Ще крок.

— Запропонував мені шлюб о другій ночі так, ніби це наступний пункт порядку денного.

Її голос не підвищувався. Не потрібно було.

— Подарував дорогий браслет, думаючи, що він може купити прощення.