РОЗДІЛ 34

ДЕМІД

ДВА ТИЖНІ ПО ТОМУ

Я знайшов її на терасі південного крила. Не шукав. Це не було заплановано. О восьмій вечора я вийшов із кабінету з головою, забитою цифрами, які потрібно було звідти якось витрусити. Останні два тижні роботи було більше, ніж зазвичай. Або, можливо, я просто знову використовував її як спосіб не думати про все інше. Стара звичка. Дуже ефективна. До певного моменту. Я пішов на терасу, тому що це було єдине місце в особняку, де повітря відчувалося інакше. Чистіше. Пряміше. Без кондиціонера, який робив однаковими всі кімнати незалежно від пори року, погоди чи часу доби. Я відчинив двері. І побачив її. Анжеліка сиділа на кам’яній лаві.

Коліна підтягнуті. Босі ноги підібрані під себе. Вона дивилася на сад тим своїм особливим поглядом людини, яка бачить щось значно далі за те, що насправді перед нею. Не знаю, про що вона думала. Останні два тижні я навчився не вважати, що маю право знати все. Вона помітила мене. Наші погляди зустрілися. Я зупинився. Чекав. Анжеліка не пішла. Не підвелася. Не взулася.

Не сказала, що хоче побути сама. Я сприйняв це як дозвіл залишитися. Не більше. Просто залишитися. Підійшов до парапету на протилежному боці тераси. Зупинився. Подивився на сад.

Між нами залишалася відстань. Свідома. Шаноблива. Та, якої я навчився ще в Еміратах. Можливо, один із найважливіших уроків, які привіз звідти. Перш ніж намагатися наблизитися до людини, потрібно навчитися поважати простір, який вона просить між вами залишити. Ми мовчали. Не знаю скільки. Хвилину. Може, дві. Сад унизу потопав у нічній темряві. Лише зовнішні ліхтарі, які Лорія вмикала на заході сонця, залишали м’які золоті плями на доріжках. Світло торкалося дерев і розчиняло їхні контури в тінях. Було тихо. Добре тихо. Не так, як після наших сварок. Не так, як у машині після повернення з Еміратів. Ця тиша нічого від нас не вимагала.

— Анжеліко, - нарешті сказав я.

— Мм?

Вона навіть не повернулася одразу.

— Мені потрібно попросити в тебе пробачення.

Тиша змінилася. Анжеліка нічого не сказала. Не ворухнулася. Але я відчув, як змінилася її увага.

Є така річ. Людина може сидіти абсолютно нерухомо, але ти все одно розумієш момент, коли вона починає слухати по-справжньому. Я вдихнув.

— Не так, як я зазвичай прошу пробачення.

Тепер вона подивилася на мене. Мій голос звучав інакше. Я сам це чув. Без тієї оболонки генерального директора, яку роками автоматично натягував на все. На переговори. На конфлікти.

На помилки. Навіть на особисті розмови.

— А так, як ти заслуговуєш це почути.

Вона мовчала. Я відійшов від парапету. Підійшов до лави. Не сів одразу. На секунду затримав погляд на вільному місці поруч. Анжеліка не заперечила. Я сів. Між нами залишилося приблизно дві долоні. Не надто близько. Не надто далеко. Чесна відстань. Саме така, якою зараз мали бути речі між нами. Я подивився на неї. Вона - на мене. Темні очі. Ті самі, які від першого дня ніколи нічого не вдавали. Тепер вони просто чекали. Без поспіху. З терпінням людини, яка надто рано зрозуміла, що важливі речі не стаються швидше тільки тому, що тобі цього хочеться. Я почав із самого початку.

— Перший день.

Її погляд став уважнішим.

— Ти прибирала плінтус біля мого комода. Я щойно повернувся з поїздки. Був виснажений. Не спав.

Пауза. Я чудово пам’ятав той день. Набагато краще, ніж хотів би.

— Я зайшов у кімнату й побачив тебе там.

Я провів долонею по щелепі. Не через нерви. Хоча, можливо, саме через них.

— Мене потягнуло до тебе. Сильно. Але це не давало мені жодного права схопити тебе так, як я це зробив.

Її обличчя не змінилося.

— Я повівся так, ніби ти не людина. Ніби твої межі не мають значення тільки тому, що це мій будинок і я можу робити в ньому все, що захочу.

Я замовк на секунду. Найгірше було попереду.

— А потім назвав тебе голотою.

Вона не кліпнула. Навіть зараз. Через стільки часу. Я побачив, що слово все ще стоїть між нами.

І цього разу не намагався його обійти.

— Це було жорстоко.

Я сказав це прямо.

— Не холодність генерального директора. Не «складний характер». Не межа між роботодавцем і працівницею.

Похитав головою.

— Справжня жорстокість.

Тиша.

— Ти не зробила нічого, щоб заслужити таке ставлення.

Мій голос став нижчим.

— Ти просто була в моїй кімнаті й виконувала роботу, за яку тобі платили. Доглядала за простором, який належав мені. А я поводився так, ніби вже сам факт твоєї присутності там дозволяє мені ставитися до тебе як завгодно.

Навколо нас сад залишався нерухомим. Один із ліхтарів унизу коротко блимнув. Ледь чутно затріщала електрика. Світло згасло на секунду. І знову повернулося.

— Але на цьому я не зупинився, - продовжив я.

Анжеліка мовчала.

— Те, що я сказав Лорії про твою сімейну драму.

Її щелепа трохи напружилася. Я помітив.

— Те, як представив тебе Ніколас. Наче ти була не людиною, а якоюсь деталлю, яку я ще оцінюю й вирішую, чи вона мені підходить.

Я видихнув.

— Браслет.

На секунду вона відвела погляд.

— Я купив дорогу річ, бо все життя жив у світі, де дорогі речі вирішують проблеми.

Гірка правда.

— Неправильні слова сказані. Купуєш щось правильне - і баланс нібито відновлений.

Я похитав головою.

— Не відновлюється.

Анжеліка знову подивилася на мене.

— А потім пропозиція о другій годині ночі.