РОЗДІЛ 33

ЛІКА

У мене була проблема. І я намагалася ігнорувати цю проблему з тією самою самовідданістю, з якою ігнорую запах лаванди. Тобто: зусиль багато. Результат сумнівний. Проблему звали Демід Корс Він змінювався. Повільно. Без оголошень. Без гучних жестів. Без того показового старання людей, які хочуть, щоб усі навколо обов’язково помітили: дивіться, я стаю кращим. Ні. Усе було значно гірше. Він робив це тихо. А тихі зміни найважче вдавати, що їх не існує. У понеділок я проходила коридором північного крила й почула, як він розмовляє з Офриною. Саме розмовляє.

Не наказує. Не робить зауваження. Не питає, чому щось не зроблено вчасно. Розмовляє. Я навіть сповільнила крок. Зовсім трохи. Демід запитав про її маму. Але зачепило мене не саме запитання.

А те, як він його поставив. За цей час я вже навчилася розрізняти його голос. Це смішно. І трохи дратує. Але факт. Я знала його діловий тон. Холодний. Наказовий. Той, яким він говорив телефоном із Ніколасом. Знала голос для Мансура. Знала голос, яким він говорив зі мною, коли хотів спровокувати. І той, яким говорив, коли ми грали закохану пару. Але зараз почула інший.

Там був справжній інтерес. Не протокол. Не ввічливість заради ввічливості. Він справді хотів знати, як почувається її мама. Я продовжила йти. Наче взагалі нічого не почула. У мене були справи. Важливі. Дуже. Надзвичайно важливі. Наприклад, помити ванну. У вівторок я була на кухні з Діною Дак.

Допомагала різати овочі, коли вона раптом сказала таким тоном, ніби просто згадала погоду:

— Містер Корс учора вранці спускався сюди пити каву.

Ніж у моїй руці не зупинився.

— Сюди?

Чорт. Не потрібно було перепитувати. Діна приховала усмішку.

— На кухню.

Я продовжила різати.

— І що?

— Нічого.

Занадто швидко. Я подивилася на неї. Вона - на мене. Потім знову на овочі.

— Запитав про мою доньку.

Я мовчала.

— Назвав її на ім’я, - додала Діна.

От тепер ніж ледь не зупинився. Ледь. Але я врятувала ситуацію.

— Добре, Діно.

Вона глянула на мене. Ох. Цей погляд. Погляд жінки, яка прожила достатньо років, щоб не потребувати пояснень.

— Так, моя дівчинко… так.

І повернулася до своєї роботи. Наче сказала зовсім мало. Але я знала. Вона сказала дуже багато.

Я почала різати моркву трохи швидше. Морква ні в чому не була винна. Але хтось мав постраждати. У середу я прибирала ванну в гостьовій кімнаті, коли почула його голос у коридорі.

Лорія. Я впізнала її кроки. А потім Деміда. І знову… Не той тон.

— Дякую, Лоріє. За той тиждень, поки нас не було. Будинок залишився в ідеальному стані.

Я завмерла. На одну секунду. Тільки одну. Потім повернулася до плитки й почала терти її значно сильніше, ніж було потрібно. Плитка вже була чистою. Абсолютно. Я все одно терла. Бо, очевидно, останнім часом найбільшим ворогом мого емоційного спокою став чоловік, який навчився говорити людям «дякую». Абсурд. У четвер Демід відчинив двері автомобіля для Офрини. Вона несла важкі матеріали. Я бачила це з вікна коридору. І найгіршим було навіть не те, що він допоміг. Найгіршим було як. Автоматично. Він просто побачив, що в неї зайняті руки, підійшов і відчинив двері. Не озирнувся. Не перевірив, хто дивиться. Не чекав подяки. Не зробив того виразу обличчя, який означав: бачите, який я хороший? Просто зробив. Наче це вже ставало… звичкою. Я швидко відійшла від вікна. Поки хтось не помітив, що я дивлюся. Або ще гірше. Поки я сама не зрозуміла, що дивлюся надто довго. Проблема справедливості полягає в тому, що вона не працює лише тоді, коли тобі зручно. Бабуся Ліда завжди казала:

«Справедливість - не те, чим ти хочеш її бачити. Вона просто є такою, якою є».

У дитинстві мене ця фраза дратувала. Зараз теж. Тому що бабуся мала рацію. Як завжди. Чоловік, який помиляється й не змінюється, заслуговує на холодність, яку отримує. Просто. Зрозуміло. Справедливо. Але чоловік, який помилився… і змінюється… заслуговує, щоб це помітили.

Навіть якщо тобі зовсім не хочеться помічати. А я не хотіла. Категорично. Тому вдавала, що нічого не бачу. І, мушу визнати, робила це з майже захопливою відданістю. Не бачила, як він почав вітатися з людьми першим. Не бачила, як питав про їхні сім’ї. Не бачила, що «дякую» перестало звучати в цьому будинку з його вуст як рідкісне астрономічне явище. Не бачила, як одного разу допоміг Бет переставити важку каструлю, хоча вона дивилася на нього так, ніби він щойно заявив, що збирається сам вимити підлогу. Нічого. Абсолютно. Я. Не. Бачила. Тільки от…

бачила. Усе. Каміла з’явилася в суботу. Як завжди. Не питаючи дозволу. Просто попередивши.

«Їду до тебе».

Переклад із каміленої: я вже в дорозі, і твоя думка щодо цього мене не особливо цікавить.

Лорія зустріла її в холі. Бездоганна, як завжди. І пішла по мене. Я була у східному крилі й саме закінчувала прибирати останню ванну. Спустилася вниз із рукавичками в руці. Каміла стояла посеред холу й розглядала люстру так, ніби бачила її вперше. Хоча була тут уже кілька разів.

— Вона все ще ненормально велика, - сказала Каміла, не відводячи від неї погляду.

— Вітаю. Ти знову перемогла люстру.

Вона повернулася. Побачила мене. І одразу розкрила руки. Я пішла до неї. З Камілою завжди було так. Її обійми ніколи не були наполовину. Сильні. Теплі. Повні. Без міри. Вона стиснула мене.

— Як ти?

— Добре.

Каміла відсторонилася. Подивилася мені в обличчя.

— Брехня.

Я закотила очі.