РОЗДІЛ 32

ДЕМІД

Я прокинувся о 6:00. Як завжди. Світшот. Кросівки. Тиша в будинку ще була нічною, хоча за вікнами вже починав проступати ранок. Я спустився сходами, не вмикаючи зайвого світла, і вийшов через бічні двері. Побіг. Сильніше, ніж зазвичай. Довше теж. У дальній частині території була та клята височина, яку я використовував лише тоді, коли потрібно було справді виснажити тіло. До межі. Щоб, можливо, голова нарешті перестала крутити одні й ті самі думки по колу.

Я піднявся на неї тричі. На третій раз ноги вже майже не слухалися. Легені горіли. Футболка прилипла до спини. І саме цього я хотів. Фізичний біль був простим. Чесним. З ним не потрібно було домовлятися. Не потрібно було вгадувати, що він означає. Тіло каже: досить. Ти або зупиняєшся, або ні. Набагато легше, ніж із людьми. Особливо з однією конкретною людиною.

Я повернувся додому весь мокрий від поту. Але з тією дивною ясністю, яка приходить тільки після повного виснаження. Єдиним видом спокою, який я вмів шукати, коли все починало ставати надто складним. Швидкий душ. Чистий одяг. І вниз. Сніданок там, без сумніву, вже був готовий. Ідеальний. Як завжди. Діна Дак ніколи не помилялася в таких речах. Ніколи. Я вже майже дійшов донизу, коли змінив напрямок. Просто посеред сходів. Не давши собі часу подумати.

Бо якби почав аналізувати, міг би передумати. А я не хотів передумувати. Пішов на кухню.

Діна Дак стояла біля плити. Звична картина. Невисока. Міцна. Сивувате волосся зібране назад.

Фартух. У кишені - вервиця. Я бачив її там сотні разів. Можливо, тисячі. І тільки тепер уперше подумав, що навіть не знаю, як давно вона носить її саме так. Деталь. Маленька. Постійна. Як і вона сама. Вона почула кроки й обернулася. Побачила мене. І зупинилася. На цілу секунду. Ложка зависла в руці. Вираз обличчя був настільки промовистим, що мені майже стало смішно. Я ніколи не приходив сюди вранці. Ніколи. Для мене кухня існувала десь у структурі будинку так само, як технічне приміщення чи серверна. Я знав, що вона є. Знав, що вона працює. Цього було достатньо.

Раніше.

— Доброго ранку, Діно.

Просто. Без формальності. Вона кліпнула. Ніби поверталася до реальності.

— Доброго ранку, містере Корсе.

— Є кава?

— Завжди є, сер.

Звісно. Вона підійшла до кавника й налила мені чашку з тією природністю людини, яка робила це все життя.

— Бажаєте випити її тут?

Я глянув на невеликий стіл для персоналу.

— Так.

Ще одна коротка пауза. Я сів. Діна подивилася на мене. У її погляді було щось середнє між подивом і обережністю. Наче вона ще не вирішила, чи це справді відбувається. Чи Демід Корс просто випадково заблукав дорогою до їдальні й за хвилину все повернеться на свої місця.

Я зробив ковток. Кава була сильною. Кращою, ніж та, яку мені подавали в офісі. Звісно. Я просто ніколи не запитував, хто її готує.

— Як ваша донька, Діно?

Її рука зупинилася в повітрі.

— Перепрошую?

— Ваша донька.

Я поставив чашку.

— Лорія згадувала, що минулого тижня в неї була температура.

Тиша. Цього разу Діна подивилася на мене інакше. Глибше. Наче вперше за багато років намагалася зрозуміти не те, чого я хочу, а чому взагалі питаю.

— Їй уже краще, сер.

Пауза.

— Дякую, що запитали.

— Добре.

І все. Я продовжив пити каву. Вона повернулася до плити. Ніхто з нас не намагався зробити з цього велику подію. Можливо, тому що це й не мало бути подією. Можливо, саме так усе мало відбуватися завжди. Людина питає іншу людину, як її дитина. І це не має здаватися дивним.

Ця думка вдарила неприємніше, ніж я очікував. Бо якщо звичайна ввічливість із мого боку сприймалася майже як аномалія… Це багато говорило не про них. Про мене.

Офрину я зустрів у коридорі західного крила. Вона йшла з візком. Як завжди. Легкі кроки. Тихі.

Майже непомітні. Невидима. Саме такою я й дозволяв їй бути всі ці роки. Не тому, що спеціально хотів її ігнорувати. Що, можливо, було ще гірше. Я просто не замислювався. Люди робили свою роботу. Будинок функціонував. Я платив зарплату. На цьому система для мене закінчувалася.

— Офрино.

Вона миттєво зупинилася. Усе тіло напружилося. Наче я покликав її не поговорити, а повідомити про помилку.

— Сер?

— Як ваша мама?

Вона мовчала.

— Я чув, що їй було погано.

Знадобилася секунда, щоб вона відповіла. Наче перевіряла ґрунт. Шукала пастку в абсолютно звичайному запитанні.

— Їй… краще, сер. Дякую.

Я кивнув.

— Якщо їй буде потрібен супровід на прийом до лікаря, поговоріть із Лорією.

Її очі трохи розширилися.

— Вона все організує.

Ще одна пауза.

— Так, сер. - Тихіше: - Дякую.

Я пішов далі. Не обертався. Але відчував її погляд на спині до самого повороту коридору. У ньому було щось нове. Не довіра. Для цього було надто рано. Можливо, подив. Можливо, обережна цікавість. Щось, для чого я поки що не знав назви. І, мабуть, не мав права знати так швидко. Лорія зайшла до кабінету рівно о 9:00. Звичайно. Не о 8:59. Не о 9:01. Рівно. Ідеальна постава. Папка з планом дня в руці. Волосся зібране в бездоганний пучок. Ті самі уважні очі, повз які не проходило нічого. Я раптом подумав, скільки років вона тримала цей будинок разом. Не буквально. Гірше.

Так, що я навіть не помічав, скільки всього вона робить. Бо все просто працювало. І коли щось працює бездоганно, люди на кшталт мене дуже легко починають думати, що воно працює саме по собі. Лорія поклала переді мною звіти.