РОЗДІЛ 31

ЛІКА

Прощання в палаці тривало весь ранок. Джина організувала сніданок у саду біля колодязя.

За 7 днів це місце стало для мене, мабуть, найкрасивішим із усіх, де я коли-небудь була. Квіти.

Вода. Тінь дерев. Мозаїка, що відбивалася на поверхні й тремтіла синіми та золотими уламками.

І та особлива тиша місця, яке існує вже сотні років і зовсім не поспішає нікуди зникати. За цей тиждень я кілька разів приходила сюди сама. Просто сиділа. Дивилася на воду. Думала. І щоразу мені здавалося дивним, наскільки легко людина може звикнути до місця, яке ще кілька днів тому було для неї абсолютно чужим. Мансур говорив мало. Як завжди. І сказав багато. Теж як завжди. Перед нашим від’їздом він підійшов до мене.

— Анжеліко.

Я підняла на нього очі. Він дивився тим своїм оцінювальним поглядом, до якого я вже встигла звикнути. Тільки цього разу в ньому було щось інше. Тепло. Те особливе тепло, яке з’являється, коли ти провів із людиною достатньо часу, щоб перестати просто оцінювати її.

— Ти принесла в цей дім чесність, яка зустрічається нечасто.

Я завмерла.

— Повертайся, коли захочеш.

Не знаю чому. Але ці слова потрапили кудись значно глибше, ніж я очікувала. Може, тому що я приїхала сюди чужою. Дівчиною за контрактом. Фальшивою нареченою чоловіка, з яким Мансуром  укладав угоду. Я мала зіграти роль. Посміхнутися. Сказати правильні речі. Допомогти Деміду отримати те, заради чого ми прилетіли. А натомість зараз один із найвпливовіших чоловіків, яких я коли-небудь зустрічала, просив мене повернутися. Не як частину угоди. Як мене.

Я посміхнулася.

— Для мене це була честь, Мансуре.

І вперше в цих словах не було ані крихти гри. Це була правда. Джина обійняла мене. Не церемоніально. Не тим стриманим обіймом, яким прощаються люди, які, можливо, більше ніколи не побачаться. Ні. Це були обійми жінки, яка вирішила, що ти їй дорога, і не бачить жодного сенсу робити з цього таємницю. Я обійняла її у відповідь. І зрозуміла, що мені буде її не вистачати. Дивно. Сім днів. Усього сім днів.

— Бережи себе, - тихо сказала вона біля мого вуха.

Трохи відсторонилася. Подивилася на мене.

— І серце теж.

Я мовчала. Вона перевела погляд кудись за моє плече. Я навіть не мусила обертатися, щоб зрозуміти, хто там стояв. Демід.

— Обидва серця, - додала Джина.

Ось тоді я точно зрозуміла, що вона мала на увазі. Мої губи трохи стиснулися. Я могла пожартувати. Сказати, що з моїм серцем усе чудово. Що Демід узагалі не має до нього жодного стосунку. Що наші заручини - контракт. Що залишилося стільки-то днів. Будь-що. Але проблема була в тому, що жодна з цих відповідей уже не звучала для мене достатньо чесно.

Тому я промовчала. Джина, здається, зрозуміла й це. Вона лише погладила мене по руці.

Зейнеп з’явилася через кілька хвилин із невеликою красиво загорнутою коробкою.

— Це тобі.

— Від кого?

— Від Джини.

Я подивилася на неї.

— Але вона вже

— Відкриєш удома, - перебила мене Джина.

І простягнула ще й конверт.

— І це теж.

— Що там?

Її очі весело блиснули.

— Якщо скажу, лист втратить сенс.

Я притиснула коробочку й конверт до грудей. В арабському способі дарувати подарунки було щось особливе. Ритуал у кожній дрібниці. Не просто сама річ. Упаковка. Момент. Слова.

Навіть те, коли її дозволено відкрити.

— Дякую.

Зейнеп обійняла мене останньою.

— Повертайся, міс Анжеліко.

— Тільки якщо ти пообіцяєш, що наступного разу навчиш мене ще кількох арабських слів.

Вона засміялася.

— Обіцяю.

Я залишила палац із дуже дивним відчуттям. Так буває з деякими місцями. Ти входиш у них однією людиною. А виходиш уже трохи іншою. Не можеш точно сказати, що саме змінилося.

Не знаєш, у який момент це сталося. Але абсолютно впевнена: щось змінилося.

Демід

Літак піднявся в повітря о другій годині дня за місцевим часом Еміратів. Попереду було 12 годин польоту. Перші 30 хвилин Анжеліка дивилася у вікно. Я сидів навпроти з ноутбуком на колінах і робив вигляд, що працюю. Саме робив вигляд. Бо бачив її. Звичайно, бачив. Вона не відривала погляду від вікна, поки Емірати повільно зникали під нами. Яскраве біле світло. Місто. Дороги.

А потім пустеля. Та сама пустеля, де я бачив, як вона зняла взуття й пішла босоніж по гарячому піску, ніби це було найбільш природним рішенням у світі. Місце, де вона сміялася. Дивувалася.

Жила так відкрито, що мені часом ставало незручно від того, наскільки закрито жив я сам.

Ринок із кольоровими ліхтарями залишився десь унизу. Дюни. Лувр. Сад біля колодязя. 7 днів.

Усього 7. А відчувалося так, ніби ми поверталися зовсім не тими людьми, які тиждень тому прилетіли сюди. Потім Анжеліка заснула. Знову. У неї була якась надприродна здатність засинати в літаку, яку я помітив ще дорогою сюди. Просто відкинути голову. Заплющити очі. І все. Наче 12 переліт у приватному літаку був для неї спальнею. Я заздрив. Бо під час минулого польоту провів кілька годин, дивлячись у стелю й намагаючись не дивитися, як вона спить. Тоді я ще міг переконувати себе, що робив це лише тому, що вона сиділа навпроти. Тепер навіть ця брехня звучала смішно. Я перевів погляд на екран ноутбука. Робота. Ось те, що я вмів. Таблиці. Пропозиції. Контракти. Цифри. Я працював. Частково. Друга половина моєї уваги залишилася в саду біля колодязя. Разом із голосом Джини.

Бережіть серце теж. Обидва.