РОЗДІЛ 30

ДЕМІД

Сім днів. Сім довбаних днів у цьому палаці. І я - чоловік, який жодного разу в житті не втрачав нитку переговорів, - сидів перед ноутбуком із трьома відкритими пропозиціями на екрані й дивився у вікно на сад, як закоханий ідіот. Закоханий. Ні. Це слово - ні. Поки що ні. Я не збираюся його використовувати. Назвемо це дестабілізованим. Так звучить точніше. І значно ближче до того, що я зараз здатен визнати. Тому що «закоханий» передбачає речі, до яких я не був готовий.

Почуття. Втрату контролю. Залежність від присутності іншої людини. Абсолютно не мій стиль.

А ось «дестабілізований» - це вже термін, із яким можна працювати. Принаймні я намагався себе в цьому переконати. Повернуся до початку.

Другий день. Сук(ринок)

Я поїхав туди радше через необхідність. Це була частина того складного танцю переговорів з Мансуром, де недостатньо просто сидіти в переговорній і говорити про цифри. Потрібно було виявляти щирий інтерес до його культури. І я справді її поважав. Без удавання.

Але водночас це було частиною стратегії. І обидві речі цілком могли бути правдою одночасно.

Я йшов трохи позаду делегації, слухаючи розмову радника Мансура про історію ринку, коли Анжеліка раптом зупинилася. Просто посеред проходу. Люди обходили її з обох боків. Хтось говорив. Хтось торгувався. Звідусіль долинали запахи спецій, кави, пахощів. А вона просто стояла.

І дивилася вгору. Я простежив за її поглядом. Ліхтарі. Ті самі кольорові скляні ліхтарі, які місцеві майстри досі виготовляли вручну. Вони висіли рядами над проходом. Ранкове сонце пробивалося крізь червоне, синє, зелене й золоте скло й розсипало по кам’яній підлозі різнокольорові плями світла. Калейдоскоп. Річ, яка існувала тут століттями. І, найімовірніше, існуватиме ще стільки ж.

Бо справжня краса не старіє. Я подивився на Анжеліку. І побачив вираз, якого раніше на її обличчі не було. Вона була відкрита. Повністю. Без тієї вічної настороженості, яку носила на собі майже як броню. Без сарказму. Без гострої відповіді, яка зазвичай уже чекала на кінчику язика. Без готовності захищатися. Просто вона. Дивилася на щось красиве й дозволяла собі визнати, що воно красиве. Без фільтрів. Без сорому. Майже як дитина, яка вперше бачить сніг. А потім вона засміялася. І цей сміх… Я досі пам’ятав його надто добре. Не той іронічний сміх, до якого вже звик. Не той, яким вона зустрічала мої невдалі спроби поставити її на місце - перш ніж через кілька секунд сама ставила на місце мене. Не нервовий сміх незручної ситуації. Це був просто сміх щасливої людини. Ось і все. Щасливої. Без прихованої причини. Без розрахунку. Без необхідності щось отримати натомість. Той різновид простого щастя, який життя поступово вибиває з більшості людей. Спочатку обов’язками. Потім грошима. Потім втратами. Потім звичкою не чекати нічого хорошого. А вона якимось чином це в собі зберегла. Не знаю як. Після всього, що я вже знав про її життя, це взагалі не мало сенсу. І саме тому я хотів зрозуміти. Джина тоді подивилася на мене. Лише один погляд. Вона нічого не сказала. Не було потрібно. Бо в її очах було саме те, що я сам у той момент відчув. І чому все ще вперто намагався придумати іншу назву.

Будь-яку. Аби тільки не ту, яку воно насправді мало. Я відвів погляд першим. Звичайно.

Третій день. Пустеля.

Анжелкаа зняла взуття просто посеред пустелі. Без попередження. Без питання. Без жодного логічного пояснення. Просто зупинилася, скинула сандалі й поставила босі ноги на гарячий пісок.

Я дивився на неї кілька секунд. Навколо нас ішла ціла делегація. Охорона. Радники. Люди Мансура.

А Анжеліка стояла босоніж посеред арабської пустелі з виразом ученого, який проводить надзвичайно важливий експеримент. Вона трохи поворушила пальцями ніг.

— Гаряче, - повідомила вона нікому конкретно.

Я не втримався.

— Це пісок у пустелі, Анжеліко.

Вона повільно повернула голову. Подивилася на мене тим своїм поглядом. Я вже знав цей погляд.

Нічого доброго після нього для мене не відбувалося.

— Дякую, Деміде. Історичний внесок у науку.

Кілька людей поруч приховали усмішки. Вона ж просто взяла сандалі в руку й продовжила йти босоніж. Наче це було абсолютно нормально. Наче всі саме так і гуляють пустелею. Я залишився на місці на секунду довше. Дивився їй услід. На те, як її ступні занурювалися в пісок. Як вітер ворушив її волосся. Як вона то дивилася вперед, то вниз, ніби справді хотіла відчути це місце повністю, а не просто сказати потім, що побувала тут. Я дивився надто довго. Значно довше, ніж міг би аргументовано пояснити самому собі. Потім наздогнав делегацію. І весь наступний час навмисно дивився куди завгодно, тільки не на неї. Це не особливо допомогло.

П’ятий день. Дюни на заході сонця.

Їй потрібно було побачити захід із вершини найбільшої дюни. Не просто побачити здалеку.

Ні. Анжеліка вирішила, що обов’язково має вилізти нагору. Звичайно. І я, замість того щоб залишитися внизу з Мансуром, пішов за нею. Начебто з міркувань безпеки. Саме так я це собі пояснив. Коли ми дісталися вершини, сонце вже торкалося горизонту. Пустеля стала золотою.

Потім помаранчевою. Потім майже червоною. Анжеліка мовчала. Що само по собі було рідкісним явищем. Вона просто стояла поруч. Вітер закидав їй волосся на обличчя. Вона прибирала його рукою. І дивилася. Не фотографувала. Не діставала телефон. Не намагалася зафіксувати момент для когось іншого. Просто була в ньому. Я дивився на захід. Потім на неї. Потім знову на захід.

Другий варіант виявився небезпечнішим.

Шостий день. Лувр Абу-Дабі.

Там стало ще гірше. Вона зупинялася перед кожною роботою, яка її цікавила. Не на тридцять секунд. Не для фотографії. Справді зупинялася. Читала опис. Розглядала деталі. Відходила трохи назад. Потім знову наближалася. Так, ніби в неї був нескінченний запас часу. І ніби вона точно знала, що цей час належить їй, тому не збиралася витрачати його на поспіх. Я звик жити протилежно. Кожна хвилина мала ціну. Календар був розписаний на тижні вперед.