РОЗДІЛ 29

ЛІКА

Той самий розділ від лиця Анжеліки

Після сніданку Демід поїхав до компанії Мансура. Вийшов із палацу тією своєю ходою CEO, яку я вже навчилася впізнавати здалеку. Та дивна суміш цілеспрямованості й абсолютного контролю в кожному русі, ніби навіть те, з якою швидкістю він застібає піджак чи робить наступний крок, було частиною якогось внутрішнього плану. Перед тим як піти, він нахилився до мене й поцілував у чоло. Просто так. Перед Мансуром. Перед Джиною. Так природно, наче робив це щодня. А я, як завжди, виявилася до цього не готова.

— Побачимося пізніше, - тихо сказав він.

І пішов раніше, ніж я встигла придумати нормальну відповідь. Я тільки дивилася йому вслід, поки він сідав у машину з водієм. Ненавиділа, коли він так робив. Не цілував. А робив щось настільки ніжне й буденне, що на кілька секунд я забувала, що між нами контракт. А потім він просто цілував мене в чоло - і контракт чомусь ставав менш переконливими. Машина зникла за воротами, а я залишилася в саду палацу разом із Джина і Зейнеп. Зейнеп була особистою помічницею Джини. На вигляд їй було близько тридцяти. Темні уважні очі, від яких, здавалося, не вислизала жодна деталь. У рухах - особлива витонченість людини, яка виросла серед палацових правил і дуже рано навчилася, що жест іноді говорить раніше за слова. Англійською вона говорила з м’яким музичним акцентом Еміратів. А ще від першої хвилини ставилася до мене з такою повагою, що спочатку це навіть збивало з пантелику. Не награно. Не тому, що я була «нареченою Деміда Корса». Принаймні мені хотілося так думати. Вона просто поводилася зі мною так, ніби я заслуговувала бути тут. І я приймала це з тією тихою вдячністю людини, яка не звикла, що в абсолютно новому середовищі її зустрічають саме так.

— Зейнеп покаже тобі палац, - сказала Джина, і в її очах знову з’явилася та усмішка, яка змушувала мене підозрювати, що вона знає набагато більше, ніж говорить. - А потім зустрінемося біля саду з колодязем.

— Колодязем?

Її усмішка стала ширшою.

— Побачиш.

І пішла. Я подивилася на Зейнеп.

— Мені варто хвилюватися?

Вона ледь усміхнулася.

— Ні, міс Анжеліко.

— Коли люди кажуть «побачиш», зазвичай саме тоді й потрібно хвилюватися.

Зейнеп тихо засміялася. І після цього я вирішила, що вона мені подобається.

Палац мав сорок люксів. Сорок. Я навіть перепитала, бо подумала, що неправильно почула.

— Сорок?

— Сорок, - спокійно підтвердила Зейнеп.

Я зупинилася посеред головного коридору другого поверху. Я прибирала кімнату за кімнатою в особняку Деміда й пам’ятала, як під час першого робочого дня думала, що його будинок просто непристойно великий. Тепер я дивилася на коридор, якому, здавалося, не було кінця. І подумала тільки одне. Щоб прибрати все це, потрібні не покоївки. Потрібна армія.

— Скільки людей тут працює? - запитала я.

Зейнеп усміхнулася.

— Джина сама тобі розповість.

Це вже було підозріло. Вона провела мене палацом із терплячістю людини, яка справді любила це місце й отримувала задоволення від можливості показати його іншому. Ми зайшли до бенкетної зали. Я зупинилася на порозі.

— Ого.

Це було єдине слово, на яке вистачило мозку. Тут могли одночасно розміститися триста людей.

І ще залишилося б місце. Височезна стеля, світлі колони, золото, яке не виглядало вульгарним, величезні вікна, крізь які сонце падало на підлогу широкими смугами. Потім була бібліотека.

І от там я затрималася надовго. Книги арабською. Англійською. Французькою. Перською. Старі видання поруч із новими. Шкіряні палітурки, рукописи за склом, цілі полиці, яких, судячи з вигляду, не торкалися без особливої причини. Це не була колекція, яку можна просто купити.

Такі бібліотеки створюють покоління.

— Це все належало його родині? - тихо запитала я.

— Більша частина. Дещо збирав сам Мансур.

Я повільно провела поглядом уздовж полиць. Уперше по-справжньому відчула, наскільки давнім був світ, у який Демід намагався увійти зі своїми контрактами, цифрами й американською швидкістю. Далі була музична кімната. Там стояли інструменти, які виглядали витворами мистецтва ще до того, як хтось торкався їх, щоб заграти. Потім внутрішні сади. Рослини тут не мали нічого спільного з дикою природою. Але в цьому й була їхня краса. Кожне дерево вибране.

Кожна квітка посаджена саме там, де мала бути. Кожна стежка продумана так, щоб у певний момент привести тебе до певного виду. Нічого випадкового. І водночас усе виглядало так, ніби існувало тут сотні років. А потім ми дійшли до дальньої частини головного саду.

І я побачила його. Колодязь молодості. Хоча «колодязь» був зовсім не тим словом, яке я використала б. Це була кругла споруда зі світлого каменю, прикрашена мозаїкою, що підіймалася по стінах візерунками синього, золотого й білого кольорів. У центрі була вода. Дивна вода. Прозора, але з таким відтінком, ніби в ній одночасно було щось дуже старе й дуже чисте. Навколо стояли низькі лави, вкриті м’якими подушками. Над ними росли дерева, що давали справжню густу тінь - не декоративну, а ту, в якій одразу хочеться сісти й більше нікуди не поспішати.

Пахли квіти. Я навіть не знала їхніх назв. Солодко. Тепло. Трохи пряно. Так, що хотілося залишитися. Джина уже чекала на нас. Вона сиділа на низькій лаві босоніж. Її вуаль була трохи відведена від обличчя, бо тут були тільки ми. Раніше вона пояснила мені, що для неї вуаль була вибором. Не примусом. Не обов’язком. Її власним рішенням. І зараз, дивлячись на неї тут, я раптом зрозуміла, що саме в цьому саду вона виглядала найбільше собою. Не дружиною Мансура.