РОЗДІЛ 28

ДЕМІД

Компанія Мансура розташовувалася в будівлі, яка взагалі не скидалася на звичайну офісну будівлю. Це був радше монумент, ніж офіс. Та сама сучасна арабська архітектура, що змішує традицію з майбутнім так природно, як на Заході намагаються повторити - і ніколи не повторюють до кінця, бо під усією цією красою бракує головного. Історії. Світле каміння, скло й геометричні форми, де кожен кут мав значення. Це не було декором. Це була мова. І я, людина, яка провела практично все доросле життя в переговорних кімнатах Мангеттена, вперше за довгий час відчув ту рідкісну річ, коли заходиш кудись і одразу розумієш: це не твоя територія. Не відчуття меншовартості. Повага. А це зовсім інше. Мансур прийняв мене на дванадцятому поверсі. Простора зала виходила панорамними вікнами на Перську затоку, яка звідси мала такий відтінок синього, якого, здавалося, більше не існувало ніде у світі. Неприродно красивий синій. Наче хтось вигадав його спеціально для цього місця. Посеред кімнати стояв довгий стіл із темного червоного дерева. Шкіряні крісла. Жодної зайвої деталі. І той особливий різновид тиші, який буває тільки в місцях, де владі не потрібно створювати шум, щоб усі знали про її присутність. Він стояв, коли я зайшов. Я це помітив. Бо коли 60 чоловік, який має реальну владу, підводиться, щоб особисто зустріти гостя, - це повідомлення. А я надто довго жив серед людей, які говорили більше жестами, ніж словами, щоб пропустити хоча б одне.

— Деміде. - Він потиснув мені руку з тією точно вивіреною силою, яку я вже пам’ятав. - Дякую, що приїхав.

— Для мене це честь, Мансуре.

Ми сіли. Його радник подав арабську каву з кардамоном у маленьких чашках без ручок, які після двох попередніх поїздок до Дубая я нарешті навчився тримати так, щоб не виглядати незграбним туристом. Почали. Мансур представив цифри з тією методичністю, яку я вже встиг навчитися поважати під час наших попередніх зустрічей. Без поспіху. Без тиску. З точністю людини, якій не потрібно нікого переконувати, тому що справжні цифри переконують самі.

І ці цифри були справжніми. Партнерство відкривало нам азійський туристичний та готельний ринок через мережу зв’язків Мансура - мережу, яку він будував майже шістдесят років. Її неможливо було оцінити в грошах. Тому що такі речі не купують. Їх здобувають. Korsan Capital входила з капіталом, структурою і тією швидкістю виконання, яку я вибудовував 7 років на американському ринку. Він мав двері. Я мав машину, здатну пройти крізь них швидше, ніж будь-хто інший. Разом ми могли створити те, чого окремо не зміг би створити жоден із нас.

— Консервативний прогноз на перший рік, - сказав радник і повернув документ у мій бік.

Я опустив погляд. І завмер. Вісімдесят мільярдів. На рік. Кожному. Я дивився на цифру довше, ніж зазвичай дозволяв собі дивитися на будь-яку цифру. Не через шок. Я давно відучив себе шокуватися грошима. Я рахував. Портфель. Експансія. Нові ринки. Глобальне позиціонування. Капіталізація. Вплив. Усе, що я будував останні 7 років, із цією угодою перестрибувало на рівень, який я закладав у стратегію як довгострокову мету. 5 років. Можливо, 7. А тепер цей рівень лежав переді мною на аркуші паперу як прогноз на найближчі 12 місяців. Я стану найприбутковішим CEO свого покоління. Найвідомішим. Найбільш обговорюваним. І, без сумніву, одним із найбільш ненависних. Не на сторінках журналів. Не в рейтингах, які складають люди, що ніколи не сиділи за столом, де вирішується доля мільярдів. У реальних цифрах.

— Вражає, - сказав я.

Тому що це справді вражало. І тому що Мансур був із тих чоловіків, які за секунду відрізняють порожні лестощі від справжньої оцінки. Я завжди віддавав перевагу другому.

— Це те, що ми можемо побудувати разом, Деміде, - спокійно відповів він, ніби результат був відомий йому ще до того, як ми почали переговори. - За цією цифрою стоять ще 18 місяців аналітики. Якщо захочеш перевірити.

— Захочу.

Кутик його рота ледь помітно сіпнувся. Не усмішка. Схвалення.

— Я так і думав.

Я взяв чашку з кавою. Мансур не поспішав продовжувати. І саме це змусило мене звернути увагу на радника. Той закрив папку. Підвівся. І без жодного слова вийшов із кімнати. Двері зачинилися майже беззвучно. Я поставив чашку назад на блюдце. Тому що знав цей рух.

Коли радник залишає кімнату перед підписанням угоди на десятки мільярдів, наступна частина розмови не повинна потрапити до протоколу. Мансур поклав обидві руки на стіл. Подивився на мене. Вираз його обличчя змінився зовсім трохи, але цього вистачило. Режим переговорів закінчився. Тепер говорили двоє чоловіків.

— Деміде. Перед тим як ми підпишемо, я маю два прохання.

Я нічого не відповів. Лише відкинувся на спинку крісла й чекав.

— Перше, - почав він. - Оформлення церемонії ми беремо на себе. Повністю. У нас це традиція, коли ми приймаємо союз важливих партнерів. Моя дружина вже висловила бажання особисто цим зайнятися.

Я не ворухнувся. Але одне слово зачепилося в голові. Церемонії. Не вечері. Не прийому. Не святкування підписання контракту. Церемонії. Я повільно поставив чашку на стіл.

— Якої саме церемонії?

Мансур подивився на мене так, ніби запитання було зайвим.

— Твого весілля, звісно.

Тиша. На якусь секунду навіть Перська затока за склом здалася нерухомою. Я не змінив виразу обличчя. Принаймні сподівався, що не змінив.

— Мого весілля.

— Так.

— Тут.

— У Дубаї.

Він говорив це так спокійно, наче ми обговорювали місце для наступної ділової вечері.

А в мене в голові вже перебудовувалася вся картина. Анжелікаа. Обручка. Домовленість.