РОЗДІЛ 27

ЛІКА

Палац був не просто палацом. Для того, що я побачила, у мене ще не було відповідного слова.

Коли Джина згадала про нього в аеропорту, я уявила щось велике, розкішне й позолочене. Але те, що з'явилося за вікном позашляховика, коли ми проїхали останні ворота, перевершило всі мої уявлення. Величезний. Білосніжний. З високими куполами, які я раніше бачила лише на фотографіях у книжках. Але жодне фото не могло передати справжнього масштабу. Розміру споруди, зведеної людьми, яким ніколи не доводилося запитувати, скільки це коштує. Сади навколо здавалися майже неможливими. Соковита зелень посеред пустелі. Доглянуті газони, квітники та дерева, які існували тут лише тому, що хтось вирішив підкорити природу власній волі.

Фонтани здіймали в повітря струмені води з такою легкістю, ніби вода в цій країні не була однією з найцінніших речей. Біля палацу працювали десятки людей. Усі в бездоганній формі. Вони рухалися тихо й непомітно, але я відразу звернула увагу на одну річ: Мансур ставився до них із повагою. Короткий кивок. Слова подяки арабською. Тон голосу. Я не розуміла мови, але чудово розуміла ставлення. Ми вийшли з автомобілів. Надворі вже не було так спекотно. Сонце повільно опускалося до горизонту, заливаючи все навколо золотавим світлом, яке перетворює звичайні моменти на спогади. Джина залишилася поруч зі мною, поки чоловіки йшли попереду.

— Ваші кімнати вже підготували, - сказала вона дорогою. - Мансур наполіг, щоб ви жили окремо.

Я здивовано подивилася на неї.

— Тут ми поважаємо певні межі до шлюбу.

Я щиро усміхнулася.

— Дякую.

У її очах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Я знала, що ти це оціниш.

Моя кімната була чимось неймовірним. Світлі стіни з витонченими золотими деталями. Висока стеля. Скляний купол угорі, крізь який проникало м'яке вечірнє світло. Величезне ліжко з настільки м'якою постіллю, що після одного погляду на нього хотілося скасувати всі плани на день. І тераса. З видом на сади та фонтан, дзюрчання якого вже здалеку навіювало сон. Я завмерла посеред кімнати. Просто стояла й дихала. Потім скинула підбори. Килим під ногами виявився неймовірно м'яким. Я вийшла на терасу. Сонце майже сховалося за горизонтом. Небо переливалося помаранчевими, рожевими та фіолетовими відтінками. Такі кольори здавалися намальованими. Ніби природа раптом вирішила створити шедевр. Я подумала про бабусю Ліду.

Зараз вона лежала в лікарні. У хорошій палаті. З телевізором. Зі свіжим апельсиновим соком.

І найголовніше - після успішної операції, яка мала подарувати їй шанс на одужання. Завдяки цьому контракту. Завдяки цьому нестерпному чоловікові, який у перший день дивився на мене зверхньо, а тепер ловив мене на трапі літака й цілував у кутик губ так, що я досі не могла зрозуміти, де закінчується вистава і починається щось справжнє. Я глибоко вдихнула. Спокійно.

Наступного дня обід відбувався в залі, який був більший за всю мою квартиру. Посередині стояв довгий стіл із темного дерева. Високі стільці з вишитою оббивкою. Свіжі квіткові композиції, які, судячи з аромату, поставили тут лише вранці. Величезні вікна від підлоги до стелі відкривали краєвид на сади, залиті яскравим полуденним сонцем Еміратів. Я сиділа поруч із Джиною. Навпроти нас розташувалися Демід та Мансур. За столом одночасно точилися дві розмови.

Чоловіки обговорювали бізнес, цифри й майбутні домовленості. Ми з Джиною говорили про зовсім інше. Про життя. Про звички. Про країни. Про ті дрібниці, завдяки яким дві абсолютно різні жінки поступово починають розуміти одна одну. Саме тоді слуги почали подавати перші страви. Запечене ягня з ароматними спеціями подали на великій тарілці, і його запах одразу дав зрозуміти, що це не просто страва. Він огорнув мене ще до того, як я встигла скуштувати перший шматочок. Поруч стояли гарніри, назв яких я не знала, але вони вже підкорили мене своїм ароматом. Чоловікові, який накладав їжу мені на тарілку, було близько п'ятдесяти. Бездоганна форма, впевнені рухи людини, яка займається своєю справою багато років і ставиться до неї з повагою. Коли він підійшов до столу, Мансур перервав розмову з Демідом.

— Феріте, - звернувся він спокійним голосом. - Як почувається твоя донька? Я чув, що вона хворіла.

Працівник завмер на мить. Підняв очі, явно не очікуючи почути таке запитання саме зараз.

— Їй уже краще, Ваша Високосте. Дякую, що запитали.

— Це чудова новина, - щиро відповів Мансур. - Якщо знадобиться допомога з лікуванням, дай мені знати.

— Дуже вдячний, Ваша Високосте.

Феріт продовжив працювати так само спокійно й професійно, але після цих слів у його поставі з'явилося щось нове. Гідність людини, яку не просто помітили, а по-справжньому побачили. Я уважно спостерігала за всім. Потім перевела погляд на Деміра. На його обличчі була звична стриманість, але я вже навчилася помічати те, що ховалося під нею. Ледь помітний дискомфорт людини, яка почула те, чого не очікувала почути.

Я не втрималася.

Нахилилася трохи ближче.

— Тут він справжній король, - прошепотіла так, щоб почув лише Демід. - І, мушу визнати, дуже хороший король, любий.

Я зробила ковток води й продовжила:

— Він поважає людей, які на нього працюють. Можливо, нам варто залишитися тут трохи довше, щоб ти навчився хороших манер.

Його обличчя миттєво змінилося. Не від злості. Від збентеження. Того рідкісного збентеження, яке мені вже доводилося бачити кілька разів і яке було набагато цікавішим за будь-який спалах гніву.

Схоже, Мансур почув частину моїх слів. Принаймні достатньо. Він перевів погляд на мене.

— Чому ти так кажеш, люба Анжеліко?