РОЗДІЛ 26

ЛІКА

Я спала так міцно, що коли чиясь рука торкнулася мого плеча, то в першу мить мені здалося, що це будильник. Я ледь не вилаялася вголос.

— Анжеліко.

Це точно був не будильник. Я розплющила очі. Поруч із моїм кріслом стояв Демід. Уже одягнений у костюм, зібраний і, як завжди, оточений знайомим ароматом, який я відчула раніше, ніж остаточно зрозуміла, де перебуваю. Літак. Емірати.

— За 15 хвилин приземляємося, - повідомив він.

Я підвелася з тією дезорієнтацією, яка буває після глибокого сну в чужому часовому поясі, коли організм ще не розуміє, який зараз час і чому сонце світить зовсім не звідти, звідки повинно. Пішла до ванної. Вона була більшою за ванну в моїй квартирі. Мене це вже майже не дивувало, хоча щоразу я все одно мимоволі звертала на це увагу. Я почистила зуби. Вмилася холодною водою. Підняла погляд на своє відображення. Волосся потребувало гребінця. Я дістала його з косметички, яку Лорія зібрала з властивою їй передбачливістю. Здавалося, ця жінка думала про все ще до того, як у тебе виникала потреба про це подумати. Розчесала волосся. Глибоко вдихнула. І ще раз подивилася на себе в дзеркало.

— Анжеліко Нікс, - тихо сказала я своєму відображенню. - Ти в Еміратах.

Твоя бабуся перенесла операцію й тепер усе буде добре. У тебе є 90 днів, а потім ти повернешся до свого звичного життя. Тож зберись і рухайся далі. Моє відображення сперечатися не стало. Я вийшла з ванної. Щойно двері літака відчинилися, мене накрила хвиля спеки. Вона прийшла раніше, ніж усе інше. Важка, густа, волога. Не схожа на нью-йоркську. Більш відчутна. Така, що осідає на шкірі ще до того, як ти встигаєш побачити цифри на термометрі. Демід стояв поруч.

— Готова?

— Так. Ходімо.

— Візьми мене під руку.

Я подивилася на нього.

— Не обов'язково..

— Сходи круті, а ти на підборах, - спокійно відповів він, простягаючи руку.

У його тоні не було й натяку на романтику. Суцільна практичність.

— Справді можу звідти злетіти вниз, - пробурмотіла я, беручи його під руку.

— Саме тому.

Ми почали спускатися. Металеві сходи вже встигли нагрітися під сонцем. Сходинки були трохи вищими, ніж я звикла. Підбори теж не допомагали. Як і сонливість, яка все ще не до кінця відступила після перельоту. Коли ми дійшли до передостанньої сходинки, моя права нога невдало стала на землю. Щиколотка різко підвернулася. І в ту ж мить вирішила, що більше не збирається мене тримати. Усе сталося блискавично. Втрата рівноваги. Різкий вдих. Відчуття, ніби земля стрімко наближається до мене значно швидше, ніж повинна. Але я не впала. Демід миттєво смикнув мене до себе. З несподіваною швидкістю для людини, яку я звикла уявляти за переговорами, контрактами та келихом віскі біля панорамного вікна. Його рука обвила мою талію.

І за одну мить я опинилася притиснутою до нього. Настільки близько, що між нами майже не залишилося простору. Я завмерла. Серце шалено калатало. Частково від переляку. А частково від чогось іншого, у чому я зовсім не збиралася зараз розбиратися. Він не відпустив мене одразу.

Його руки ще мить залишалися на моїй талії. Потім він нахилився ближче, і знайомий аромат огорнув мене так, ніби між нами зовсім не було відстані. Демід схилився до мого вуха й тихо промовив своїм хриплуватим голосом, який я ще з першого дня записала до списку власних проблем.

— Обережніше, Анжеліко. Якби не я, ти могла б упасти й зламати ногу.

Його рука ковзнула вгору. Пальці легко торкнулися моєї щоки з несподіваною ніжністю, яку важко було пов'язати з його татуйованими руками. А потім він мене поцілував. Ледь помітно. Швидко. У кутик губ. Але все ж поцілував. Я відчула, як щоки миттєво спалахнули жаром. Рум'янець накрив мене раніше, ніж я встигла щось із цим зробити. Саме той зрадницький рум'янець, який Каміла впізнавала за кілометр і який завжди з'являвся в найневдаліші моменти.

Я опустила очі. Не думаючи, обійняла його, ніби шукала за що вхопитися, поки земля під ногами знову стане твердою. І лише тоді помітила, що навколо нас стоять люди. Охоронці. Працівники аеропорту. Команда Мансура. Усі вони спостерігали з тією стриманістю, коли люди бачать більше, ніж показують. Я обережно відступила. Глибоко вдихнула. Звісно, він зробив це заради вистави. Жалюгідно, Анжеліко. Такий чоловік ніколи не подивиться на дівчину на кшталт тебе. Йому подобаються мовчазні білявки з обкладинок журналів. Тож заспокойся.

Емір стояв приблизно за 20 метрів від трапа. Чоловік років 60 з поставою людини, яка звикла займати будь-який простір, який їй заманеться. Біла кандура й бездоганно зав'язаний тюрбан ніби були створені для палючого сонця Перської затоки. Поруч із ним стояла жінка в сукні насиченого сапфірового кольору. Вишивка на тканині мерехтіла під сонячними променями. Обличчя прикривав вуаль, але очі залишалися відкритими. Темні. Розумні. Уважні. Вона оцінила мене буквально за кілька секунд. Саме так само колись дивилася на мене Лорія. Демід підійшов до Мансура. Вони привіталися міцним рукостисканням - тим особливим рукостисканням чоловіків, які давно ведуть справи разом і вже давно вийшли за межі суто ділових стосунків. Потім Демід повернувся до мене.

— Мансуре, дозвольте представити мою наречену. Анжеліка.

Погляд Мансура спокійно ковзнув по мені.

— Дуже приємно познайомитися, - сказала я. А потім не втрималася. - Якщо чесно, я ніколи не думала, що колись зустріну справжнього шейха. Для мене це щось абсолютно нове.

На секунду запала тиша. А тоді Мансур розсміявся. Щиро. Тихо. З явним задоволенням.

— Можу собі уявити, - відповів він бездоганною англійською з легкою співучою інтонацією. - Не кожному випадає така нагода, чи не так?