РОЗДІЛ 25

ЛІКА

У понеділок операція тривала 11 годин і 42 хвилини. Я знала точний час, бо просиділа всі ці години в коридорі лікарні, рахуючи кожну з них. Не дивлячись постійно на телефон чи годинник на стіні - просто відчуваючи час тілом. Так буває, коли чекаєш новин, від яких залежить усе твоє життя. Хвилина тягнеться, наче година. Година здається нескінченною. А ти просто сидиш і чекаєш.

Каміла залишалася зі мною до півночі. Потім я змусила її поїхати додому. Їй потрібно було зранку на роботу, та й мені хотілося залишитися наодинці зі своїм страхом. Не тому, що я не хотіла її поруч. Просто іноді немає сил одночасно переживати власний страх і намагатися заспокоювати людину, яка боїться разом із тобою. Тож я залишилася сама. О 2:17 ночі лікар нарешті вийшов у коридор. Він ішов повільно, але впевнено. За його плечима були майже 12 годин операції, і все ж він тримався прямо. У його ході була та спокійна професійність людини, яка щойно зробила все, що могла. Я підвелася ще до того, як він підійшов. Лікар усміхнувся. Втомлено. Ледь помітно. Але щиро.

— Операція пройшла добре, - сказав він. - Тепер потрібен час на відновлення. Це довгий процес, але головне ми зробили.

Я завмерла. Слова ніби дійшли до мене не одразу.

Пройшла добре.

Усе це очікування. Увесь цей жах. Усі ті думки, якими я мучила себе протягом 11 годин. І раптом напруга, яка тримала мене стільки часу, просто відпустила. Причому так різко, що від цього стало боляче. Я заплакала прямо там, у коридорі четвертого поверху. О 2:17 ночі. Мені було байдуже, хто мене бачить.

Лікар просто залишився поруч, не кажучи зайвих слів. Мабуть, він уже звик до того, що іноді його робота закінчується не просто медичним результатом, а чиїмись сльозами полегшення. Наступні три дні я майже не відходила від бабусі Ліди. У вівторок, середу та четвер я залишалася в лікарні разом із нею. Бабуся багато спала. Лікар сказав, що після операції це нормально й навіть необхідно. Коли вона прокидалася, її погляд спочатку залишався трохи затуманеним після наркозу. Але з кожним днем вона ставала дедалі більш схожою на себе. У середу вона вже одразу мене впізнала. Попросила води своїм хрипким голосом і так, ніби нічого особливого не сталося.

А в четвер подивилася на мене й насупилася.

— Припини дивитися на мене так, наче я вже на цвинтарі, дівчинко.

Я засміялася. Сміх вирвався сам - глибокий, справжній, той, який неможливо стримати.

— І я жива, - додала вона. - А ще я голодна. У цій лікарні годують так, ніби я горобець. Ти щось мені принесла?

— Ні.

— Тоді чого ти сидиш?

Я не втрималася від усмішки. Пішла до лікарняного магазину й повернулася з усім, що їй дозволяли їсти. Вибір був невеликий, але бабусі було достатньо. Ми провели разом майже весь день. Вона повільно їла, а я сиділа поруч і робила вигляд, що все добре. Вона робила вигляд, що вірить мені. Так ми завжди й жили. Я приховувала свій страх. Вона - свій. І жодна з нас не збиралася першою порушувати цю домовленість. Увечері, коли я вже збиралася йти, бабуся Ліда раптом міцно взяла мене за руку.

— Іди.

— Бабусю..

— Іди, Ліко.

У її голосі знову була та сама твердість, яка не зникла навіть після 11 годин операції.

— Я тут. За мною доглядають. Мені краще. А в тебе є власне життя.

Я опустила очі.

— Моє життя - це ти.

Вона тихо хмикнула.

— Я вже одужую, - сказала вона. - Тепер іди.

Я дивилася на неї ще кілька секунд. Потім нахилилася й поцілувала її в чоло.

— Я скоро повернуся.

— Знаю.

Я вийшла з палати. А в п’ятницю вранці вже стояла посеред кімнати для гостей у маєтку й складала валізи.

Попереду були Об’єднані Арабські Емірати.

Літак мав чекати нас у приватному аеропорту о четвертій вечора. Я приїхала заздалегідь. Макс забрав мої валізи, а Лорія двічі перевірила весь новий гардероб, ніби від цього залежала не просто поїздка, а майбутнє всієї операції. Я стояла на злітній смузі й дивилася на літак. І вперше за весь час дозволила собі подумати: Я справді лечу. Не на роботу. Не до чергового будинку, який потрібно прибрати. Не в лікарню до бабусі. Я летіла за тисячі кілометрів від дому, щоб протягом кількох днів грати роль дівчини чоловіка, з яким мій контракт ставав дедалі складнішим. У грудях ворушилося дивне відчуття. Ніби я стояла на порозі чогось, після чого повернутися до колишнього життя буде вже неможливо. На борту збоку було написано: Korsan. Елегантними, стриманими літерами. Такою була вся його розкіш - вона не кричала про себе. Їй просто не потрібно було нічого доводити. Я піднялася трапом і зайшла всередину. Зробила кілька кроків.. І зупинилася.

Це був не літак. Це була справжня вітальня, яка просто вміла літати. Кремові шкіряні крісла повністю розкладалися, бічні панелі були оздоблені темним деревом, під ногами лежав м’який килим, а освітлення можна було регулювати під себе. Праворуч стояв робочий стіл, а ліворуч -широкий диван, на якому цілком могли зручно розміститися троє людей. У задній частині салону була перегородка, за якою знаходилася окрема зона для відпочинку.

 І там було ліжко. Справжнє ліжко. Справжні простирадла. Я провела долонею по подушці й на секунду завмерла, бо вона виявилася настільки м’якою, що я навіть не одразу знайшла слова, щоб описати це відчуття. Тут був бар. У скляній вазі стояли свіжі квіти. А ще - тиша. Особлива тиша дорогих речей, зроблених із якісних матеріалів. Таких, що поглинають шум навколишнього світу й залишають навколо тебе лише спокій. Стюардеса зустріла мене з тією бездоганною ввічливістю, якої, очевидно, її спеціально навчали, але при цьому її усмішка все одно здавалася щирою.