РОЗДІЛ 24

ЛІКА

Відтоді як минула та суботня вечеря, я жила в гостьовій кімнаті особняка. Ідея належала Лорії, і зрештою я погодилася. Щоденні поїздки між квартирою та особняком уже здавалися марною тратою часу й грошей. У четвер зранку Лорія постукала до моєї кімнати.

— Міс Анжеліка, пан Корс хоче бачити вас у кабінеті о десятій, - повідомила Лорія зі своєю звичною стриманою точністю.

О десятій ранку я саме закінчувала останню ванну в південному крилі. До кабінету дісталася о десятій вісім, досі тримаючи в руках гумові рукавички. Я не встигла як слід прибрати візок і, якщо чесно, не збиралася надто поспішати на виклик Деміда. Не хотілося давати йому привід думати, що кожного разу, коли він кличе, я кидаю все й біжу. Я постукала.

— Заходь.

Я відчинила двері. Демід сидів за столом. Перед ним був відкритий ноутбук, а між бровами залягла та сама зморшка, яку я вже навчилася впізнавати. Зазвичай вона означала, що день у нього почався не найкращим чином. Він підняв на мене погляд, затримав його на рукавичках у моїх руках, але нічого не сказав.

— Сідай.

Я сіла навпроти.

— Емірати, - почав він одразу, без жодних вступів. Типово для Деміда. - Ми вирушаємо за два тижні.

Я кліпнула.

— За два тижні?

— Саме так.

— І скільки ми там пробудемо?

— П’ять днів. Можливо, шість. Залежить від переговорів.

Я кілька секунд просто дивилася на нього. П’ять або шість днів на іншому кінці світу з чоловіком, який назвав мене «черню» в перший день нашого знайомства. П’ять або шість днів далеко від бабусі, яка саме мала пройти через операцію. П’ять або шість днів у країні, де я ніколи не була, серед людей, яких ніколи не бачила, виконуючи роль, прописану в контракті, але яка з кожним днем ставала дедалі складнішою.

— Добре, - нарешті сказала я.

Демід підняв брову.

— І все?

— А що ти хочеш почути, Деміде? Що я в захваті? - Я знизала плечима. - Я погодилася на умови контракту. Там це прописано. Отже, я їду.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене. Його обличчя залишалося непроникним.

— Мені потрібно, щоб ти знала деякі речі про Мансура, перш ніж ми туди приїдемо.

Він відкрив папку на столі.

— Ахмед Аль-Мансур. Шістдесят років. Походить із родини, де традиції поєднуються із сучасним прагматизмом. Він не наївний, його нелегко вразити, і він відчуває фальш ще до того, як людина встигає закінчити перше речення. - Я ледь усміхнулася.

— Тоді ми з ним схожі.

Демід завмер. Подивився на мене.

— У чому?

— Ми обоє швидко помічаємо фальш.

На його обличчі промайнуло щось схоже на здивування. Він помовчав секунду, а потім продовжив, ніби я нічого не сказала. Це був типовий Демід: якщо аргумент йому подобався, він ніколи не давав мені задоволення почути, що я мала рацію.

— Його культура цінує жінку стриману, але помітну. Не невидиму й не покірну. Йдеться про жінку, яка вміє поводитися гідно, розуміє, коли доречно говорити, а коли краще слухати.

— Це я вмію.

— Я знаю.

Він сказав це так упевнено, що я на мить розгубилася. Не тому, що він похвалив мене. А тому, що в його голосі не було жодного сумніву. Він справді в це вірив.

— Але нам потрібно, щоб ми виглядали справжньою парою, - продовжив Демід. - Не награно. Не так, ніби ми репетирували кожен рух. Справжньою.

Я насупилася.

— І як саме ми це зробимо?

Демід підвівся. Відійшов від столу й попрямував до вільного простору посеред кабінету. Потім повернувся до мене й жестом показав, щоб я також підвелася. Я кілька секунд не рухалася. Потім зітхнула й піднялася. Підійшла до нього, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині вже починала насторожуватися.

— Коли ми разом на людях, - почав він, - твоя постава має змінюватися.

— Моя постава?

— Ти повинна залишатися поруч зі мною. Але не притискатися. Просто бути близько. Між цими речами є різниця.

— Є, - погодилася я.

Демід зробив крок до мене. Не надто близько. Але достатньо, щоб я відчула тепло його тіла.

І запах. Той самий дорогий аромат, який я вже навчилася впізнавати задовго до того, як бачила самого Деміда. Тільки зараз він відчувався зовсім інакше. Ближче. Насиченіше. Я змусила себе не відступати.

— Коли він звертатиметься до тебе, можеш покласти руку мені на передпліччя, - спокійно сказав Демід. - Природно. Не замислюючись.

Я подивилася на нього.

— Ти ненавидиш, коли до тебе торкаються.

Він ледь помітно примружився.

— Я знаю.

— Тоді чому пропонуєш мені це робити?

— Тому що ми не можемо виглядати як двоє людей, які підписали контракт.

Я схрестила руки на грудях.

— А якщо я забуду?

Демід зробив ще пів кроку вперед.

— Не забудеш.

— Звідки така впевненість?

Він подивився мені прямо в очі.

— Бо ти дуже добре запам’ятовуєш речі, які вважаєш важливими.

На кілька секунд між нами запала тиша. І чомусь цього разу вона була зовсім іншою. Я першою відвела погляд.

— Добре, - сказала я. - Що ще?

Демід ледь усміхнувся.

— Тепер навчимося виглядати так, ніби ти справді закохана в мене.