РОЗДІЛ 23

ДЕМІД

Я прокинувся о шостій ранку. Натягнув спортивну кофту, кросівки, спустився сходами, вийшов через бічні двері й вирушив на пробіжку. Маршрут був звичний - стежка вздовж межі маєтку, берег озера з ранковим туманом, який повільно здіймався над водою, і підйом у дальній частині території, де легені щоразу нагадували, що вони не залізні. Саме на тій горі я зазвичай вирішував, хто переможе сьогодні: я чи втома. Сьогодні вона не мала жодного шансу. Через сорок хвилин я повернувся до маєтку, прийняв душ, одягнув костюм і спустився вниз. У будинку вже кипіло ранкове життя. Діна Дак була на кухні, Офрина котила візок коридором західного крила, а повітря наповнював звичний аромат свіжої кави - той самий, який з’являвся тут щоранку, незалежно від того, що відбувалося за стінами маєтку. Але її ніде не було видно. Я мимоволі подумав про східне крило. Бібліотека. Ігрова кімната. Кінотеатр. Саме той сектор, який вона прибирала щовівторка.

Я вже знав її розклад напам’ять, хоча ніколи не просив нікому його мені повідомляти. Випадковість? Можливо. Я взяв чашку чорної кави й кілька хвилин простояв біля вікна, дивлячись на сад. Потім повернувся до кабінету. Ранок у кабінеті виявився продуктивним - принаймні на папері. О дев’ятій була нарада. Об одинадцятій - дзвінок з Афінами. На обід я мав зустрітися з Ніколасом Я вже намагався скасувати цю зустріч, але Ніколас, як завжди, проігнорував моє бажання. Він був одним із небагатьох людей, які знали, коли я намагаюся уникнути розмови, і ніколи не дозволяли мені просто втекти від неї. Та між електронними листами, дзвінками й зустрічами постійно поверталася одна й та сама думка. Фраза, яку я сказав Лорії.

Я не плачу працівникам за те, щоб вони вирішували сімейні драми.

Тепер, коли я прокручував її в голові, вона звучала ще гірше. Це було не просто різко. Це було жорстоко. Причому абсолютно без потреби. У тій фразі не було ні межі, ні справедливості, ні навіть сенсу. Лише холодність заради холодності. Її бабуся лежала в лікарні з раком. Я знав це.

І все одно сказав ті слова з тією самою холодною інтонацією, якою звик завершувати ділові переговори, коли переді мною стояв конкурент. Але життя - не переговори. І люди - не цифри у звіті. Я це знав. І все одно зробив вигляд, що не знаю. О третій дня я закрив ноутбук, узяв піджак і набрав номер Макса.

— Приїдь і забери мене зараз.

До маєтку я повернувся о 15:40. Увійшов через головні двері й одразу попрямував до східного крила. Ще здалеку почув звук візка, шурхіт ганчірки по дерев’яній поверхні та знайомий запах засобу для чищення. Я вже навчився розпізнавати ці звуки. Навіть не усвідомлюючи, коли саме.

Вона стояла в бібліотеці спиною до мене й намагалася дотягнутися до верхньої полиці, витираючи пил.

— Анжеліко.

Вона завмерла. Повільно повернулася. На її обличчі з’явився вираз людини, яка прийшла виконувати свою роботу й аж ніяк не очікувала побачити в бібліотеці власника маєтку посеред звичайного вівторка.

— Пане Корс.

Я підійшов ближче.

— Ми їдемо до лікарні.

Вона кліпнула.

— Що?

— Провідати твою бабусю. Я подзвоню Максові. За двадцять хвилин будемо готові виїжджати.

Вона кілька секунд просто дивилася на мене. Я вже знав цей погляд. Анжеліка рахувала.

Зважувала варіанти. Вирішувала, наскільки сильно вона хоче зі мною сперечатися.

— Навіщо? - нарешті запитала вона. У її голосі не було цікавості. Лише опір. - Я сама можу провідати бабусю.

— Анжеліко…

— Вам не потрібно…

— Анжеліко, - спокійно перебив я.

Вона замовкла.

— Відео з ресторану вже показують усі новини. Воно розлетілося соціальними мережами Нью-Йорка. Твоя бабуся лежить у лікарні, де, як ти сама мені казала, є телевізор.

Я зробив паузу.

— Скільки часу, на твою думку, мине, перш ніж вона його побачить?

Анжеліка відкрила рот. Але відповіді не знайшла.

— І коли вона побачить це відео, - продовжив я, - як ти поясниш їй, що твій хлопець раптом повезе тебе в Емірати на кілька днів, хоча вона навіть жодного разу зі мною не зустрічалася?

Її брови поповзли вгору.

— Я їду в Емірати?

Я завмер.

— Це є в договорі, пункт…

— Я читала договір, Деміде, - перебила вона з тією точністю, яка часом могла дратувати сильніше за крик. - І там я не бачила нічого про подорожі. Тим більше про Емірати, які знаходяться на іншому кінці планети.

Я стиснув щелепу.

— Це заради Мансура. Саме через нього весь цей договір узагалі існує.

— Ти не сказав мені, що буде подорож.

Я кілька секунд мовчав.

— Мав сказати, - нарешті визнав я.

Визнання далося напрочуд легко. Можливо, тому, що це була правда. Я не звик сперечатися з правдою, навіть коли вона виставляє мене не в найкращому світлі.

— Але ми їдемо. Це необхідно.

Вона дивилася на мене своїми темними очима, і чомусь здавалося, що вони важать значно більше, ніж мали б.

— Чорт, - тихо пробурмотіла вона, радше собі, ніж мені. Я вже збирався щось сказати, але вона важко зітхнула.

— Добре.

Потім узяла ганчірку, поклала її на візок і подивилася на мене.

— Тоді їдемо.

Я кивнув.

— Двадцять хвилин.

І вперше за весь цей день відчув, що наступні 90 днів можуть виявитися набагато складнішими, ніж я розраховував.

— Тобі пощастило, що я вже закінчила бібліотеку та ігрову кімнату. Залишився кінотеатр і ще чотири ванні, але це вже зроблю завтра.