РОЗДІЛ 22

АНЖЕЛІКА

Я прокинулася від того, що телефон буквально вибухав повідомленнями. Це не був будильник. Просто вібрація не припинялася: одне повідомлення за іншим, майже без паузи, ніби людина по той бік екрана боялася, що я не встигну прочитати попереднє. Я знала лише одну людину, здатну створити такий хаос із самого ранку.

Каміла.

Я наосліп потягнулася до телефону, ще не розплющивши як слід очей. На екрані одне за одним висвічувалися її повідомлення.

Анжеліка.

АНЖЕЛІКА.

Заради всього святого, відповідай.

Я тут дещо побачила.

Я СЕРЙОЗНО дещо побачила й мені потрібно, щоб ти сказала, що я божеволію.

Бо якщо я не божеволію, у мене зараз буде інсульт.

Відповідай на цей телефон негайно.

Я сіла на ліжку. Кімната для гостей в особняку все ще потопала в напівтемряві. Щільні штори не пропускали ранкового світла. На сусідньому кріслі висіла моя рожева сукня. Я перевела погляд на тумбочку. Там лежала каблучка. Я зняла її перед сном майже автоматично - обережно, ніби добре розуміла, що насправді вона мені не належить. Поки що. Телефон знову задзвонив. Я відповіла ще до другого сигналу.

— Каміло..

— Це ти! - її голос прозвучав тонкою, напруженою ниткою, у якій змішалися полегшення, істерика й та неймовірна швидкість, з якою вона говорила, коли намагалася одночасно обробити надто багато інформації.

— Анжеліко, я дивлюся на свій телефон із півночі! Вночі прокинулася, пішла до ванної, за звичкою відкрила Instagram - і що я бачу? Тебе! Тебе всюди!

Я заплющила очі. Ось воно. Відео.

— Каміло..

— Дай мені договорити! - перебила вона. – Демід Корс. На одному коліні. Перед тобою. У ресторані, назву якого я навіть не знаю, як вимовити! І та каблучка! Я намагалася приблизно визначити, скільки вона коштує, але довелося зупинитися, бо мені стало фізично погано.

Я провела долонею по обличчю.

— Каміло..

— Ні! Тепер слухай мене. Ти бачила, що він тобі освідчився?! І ти погодилася! Анжеліко, ти сказала «так»!

— Я знаю.

— І ти ще й почервоніла!

Я замовкла. Каміла, очевидно, чекала саме цієї реакції.

— Я бачила це на відео! - продовжила вона вже тріумфальним тоном. - Я знаю, як ти червонієш. Пам'ятаєш того хлопця з третього поверху, коли тобі було шістнадцять? Ти тоді теж червоніла, а потім цілий тиждень переконувала мене, що тобі байдуже. Тобі вже двадцять чотири, минуло вісім років, а цей рум'янець нікуди не подівся! І тільки не кажи мені, що ти почервоніла через ресторан!

Я мовчала кілька секунд.

Потім сказала:

— Доброго ранку, Каміло.

На тому кінці запала тиша.

— Не смій говорити мені «доброго ранку».

Я ледь усміхнулася.

— Чому?

— Бо мені потрібна ти. Сьогодні. Бажано зараз.

Я подивилася на двері кімнати.

— Зараз не можу. Я в..

— Мені байдуже, де ти! - знову перебила вона. - Я повинна тебе побачити й почути все від тебе особисто. Без Instagram, без відео й без цих твоїх загадкових повідомлень.

Я тихо видихнула.

— Каміло, заспокойся.

— Я заспокоюся, коли ти все мені розкажеш.

Я вже знала, що сперечатися марно. І, чесно кажучи, після вчорашнього вечора мені й самій хотілося поговорити з кимось, хто знав мене задовго до всього цього. Задовго до Деміда Корса.

Задовго до контракту. Задовго до каблучки вартістю в три мільйони.

Каміла приїхала о 14:48. Звісно, не з порожніми руками. Вона принесла дві коробки бригадейро: одну з десертом, який можна було їсти ложкою, і другу - з маленькими кульками. Вона знала мої настрої краще, ніж я сама, тому вирішила перестрахуватися й одразу підготуватися до обох можливих варіантів мого емоційного стану. Щойно я відчинила двері, Каміла зайшла всередину.

Подивилася на мене. Нічого не сказала. Просто міцно обійняла. І лише тоді я зрозуміла, наскільки сильно мені насправді була потрібна саме ця зустріч.

— Слухай, - сказала вона. - Ти зробила те, що мала зробити заради бабусі, і я надто добре тебе знаю, щоб засуджувати за це. Але 90 днів - це довго, Анжеліко. Дуже довго перебувати поруч із чоловіком, який на тебе так діє, удавати почуття, яких немає, жити у світі, який тобі зовсім не знайомий, і щодня бути далеко від усього, що нагадує тобі, хто ти насправді.

Я повільно видихнула й відклала ложку.

— Я знаю.

— Ні, - похитала головою Каміла. - Мені здається, ти ще не усвідомлюєш, наскільки це може бути небезпечно.

— Небезпечно? - я скептично підняла брову. - Каміло, я працюю в будинку чоловіка, який вважає, що світ повинен обертатися навколо нього. Він дає мені чіткі правила, я їх виконую. Ми граємо за договором. Нічого більше.

Вона подивилася на мене так, ніби я щойно сказала найбільшу дурницю у своєму житті.

— Ти справді сама в це віриш?

Я відкрила рот, але відповіді не знайшла. Каміла переможно кивнула.

— От бачиш.

— Не починай.

— Я навіть ще не почала. - Вона взяла ще одну цукерку з бригадейро. - Просто хочу, щоб ти пам’ятала одну річ: ти можеш контролювати договір, правила, публічні появи, навіть те, що говориш перед людьми. Але ти не можеш підписати контракт зі своїм серцем.