РОЗДІЛ 21

ДЕМІД

Я повернувся до особняка об одинадцятій вечора. Лорія вже пішла спати. У будинку панувала звична тиша - та сама тиша північного крила, яку я свідомо створив багато років тому. Але сьогодні вона здавалася іншою. Незвичною. Наче в цьому будинку щось змінилося, хоча я ще не був готовий зізнатися собі, що саме. Я піднявся нагору, дорогою послабив краватку, кинув піджак на крісло у своїй кімнаті й попрямував до невеликого особистого бару, розташованого збоку від кабінету. Налив собі два пальці віскі. Повільно. Спокійно. З тією удаваною невимушеністю людини, яка навмисно відкладає щось важливе, хоча вперто не хоче визнавати цього навіть перед самим собою. Я підійшов до вікна. Внизу розкинувся Манхеттен - живий, гучний, невтомний. Місто, яке ніколи не засинає повністю. Навіть уночі десь горіло світло, їхали автомобілі, працювали офіси, люди поспішали у своїх справах. Я зробив ковток віскі. Довго дивився на горизонт, навіть не помітивши, скільки минуло часу. Але думки вперто поверталися не до Мансура. Не до контракту. І навіть не до того ідіота Гліба, якого я відправив назад за стіл трохи гучніше, ніж планував. Я думав про неї. Про Анжеліку. Точніше - про її обличчя в той момент, коли весь ресторан вибухнув оплесками. Про той рум'янець. Він з'явився сам. Без дозволу. Без попередження. Вона не могла його контролювати, і саме тому я був майже впевнений: це не була гра. Я розпізнаю фальш. Мені тридцять п'ять. Майже все своє життя я провів серед людей, які вміють посміхатися тоді, коли хочуть тебе обдурити, говорити те, що від них очікують, і приховувати справжні наміри за бездоганною поведінкою. Я знаю, як виглядає акторська гра.

І те, що я побачив на її обличчі, було справжнім. Проблема полягала лише в одному.

Я не знав, що з цією інформацією робити. Я взяв телефон зі столу.

Триста сорок два сповіщення.

Я кілька секунд просто дивився на цифру. Потім відкрив телефон. Відео. Хтось у ресторані зняв нашу пропозицію від початку до кінця й виклав запис у соціальні мережі. Підпис уже встиг розлетітися настільки широко, що відео, очевидно, побачила половина Нью-Йорка.

Демід Корс, найбільш недоступний холостяк Нью-Йорка, стоїть на одному коліні. Світ перевернувся.

Той специфічний інтернет-світ, який я зазвичай ігнорував із такою самою легкістю, з якою ігнорував усе, що не приносило прибутку. Але цього разу я не закрив повідомлення. Я натиснув на відео. Подивився. І з боку все виглядало зовсім інакше. Зсередини того вечора я був зосереджений на кожному слові. Слідкував за реакціями Мансура й Амелії, контролював ситуацію з Глібом й водночас намагався не звертати уваги на те, що половина моїх думок була зайнята зовсім іншою людиною. На відео ж залишалася тільки вона. Рожева сукня. Темне волосся, яке красиво ловило світло. Її обличчя в момент, коли я опустився перед нею на одне коліно. Та сама реакція, яку я тоді намагався зрозуміти. На записі вона була ще помітнішою. Наче в одному погляді одночасно зустрілися дві різні жінки: та, яка повністю контролює себе й ситуацію, і та, яку щиро застали зненацька. А потім я побачив той момент. Вона почервоніла. Я зупинив відео. Залишив кадр на екрані. Анжеліка стояла поруч зі мною, дивилася на каблучку, а її очі світилися так, як я не бачив раніше. Я знову натиснув «відтворити». Переглянув удруге. Потім утретє. Після третього разу перестав рахувати. Бо сам факт того, що я рахував, робив усе це надто реальним. Я заблокував телефон і знову підійшов до вікна. Віскі в руці вже встиг нагрітися. Я майже не торкався келиха, поки дивився відео. З одного боку, усе було саме так, як мені потрібно. Нью-Йорк уже бачив нас.

Мої радники відповідали на коментарі з тією професійною холоднокровністю, якої я від них і очікував. Жовта преса вже публікувала перші статті. Її ім'я з'явилося поруч із моїм у заголовках.

Несподівана пара. Найвпливовіший холостяк Нью-Йорка та загадкова наречена. Саме той шум, який мав дійти до Мансура з іншого кінця світу. Ідеально. Усе спрацювало навіть краще, ніж я планував. Але була й інша сторона. Анжеліка не просила про це. Вона підписала контракт.

Погодилася на заплановані заходи, публічні появи та ситуації, які ми обговорили заздалегідь. Прийняла всі умови зі своєю звичною гідністю - тією самою, яку я давно помітив і яка, якщо бути чесним, вразила мене значно сильніше, ніж я коли-небудь показував. Але цього вечора я зробив дещо, чого в нашому контракті не було. Я поставив її перед усім Нью-Йорком. І тепер уперше за весь цей час не був упевнений, чи контролюю ситуацію я. Чи, можливо, ситуація вже почала контролювати мене. Але стати вірусною в Нью-Йорку не було передбачено жодним пунктом нашого контракту. Від завтрашнього ранку Анжеліка прокинеться людиною, чиє ім’я знатиме ледь не весь Нью-Йорк. Люди впізнаватимуть її обличчя. До неї почнуть наближатися незнайомці, яких вона ніколи в житті не бачила, намагаючись отримати бодай частину того, чим насправді не володіють. У неї більше не буде спокою. Я знав, що таке увага. Знав її вагу, бо прожив під нею достатньо довго. Я виріс у цьому світі. Мене з дитинства вчили тримати обличчя, контролювати кожен жест і не давати чужим поглядам пробиватися крізь захист. Згодом я сам побудував навколо себе броню - міцну, продуману й достатньо товсту, щоб витримувати той рівень уваги, який тягнуло за собою моє прізвище. У Анжеліки такої броні не було. Так, у неї був гострий язик. Їдкий гумор. І та дивовижна внутрішня стійкість, яка не дозволяла їй схиляти голову перед кимось лише через його гроші чи статус. Це багато. Але цього недостатньо. Це не броня. Я знову налив собі віскі. Цього разу навіть не зробив ковтка. Просто стояв біля вікна, стискаючи келих, і дивився на нічний горизонт Манхеттена. У грудях з'явилося дивне відчуття. Я вже знав його. Саме так починалися проблеми. Особливо ті, яким важко було дати чітку назву. Я знову взяв телефон. Відкрив відео. Не став переглядати його повністю. Одразу перемотав до потрібного моменту.