РОЗДІЛ 20

ДЕМІД

Я приїхав до особняка о восьмій вечора. Макс висадив мене біля входу, а потім я відпустив його до кінця вечора. Хотілося самому сісти за кермо. Іноді мені просто необхідно відчувати фізичний контроль хоча б над чимось, що рухається, коли в голові все надто стрімко набирає обертів.

Лорія відчинила двері ще до того, як я встиг постукати.

— Добрий вечір, пане Корсе.

— Добрий вечір, Лоріє. Вона вже готова?

— Так, пане. Має зараз спуститися.

— Добре. Я її зустріну.

Я зайшов до холу й зупинився біля підніжжя сходів. І тоді вона почала спускатися.

Я завмер.

Це не було свідомим рішенням. Просто тіло вирішило за мене - так незручно й безпардонно, як воно іноді робить, коли щось раптом потрапляє в поле зору й не збирається просити дозволу на твою увагу. На ній була сукня ніжно-рожевого кольору. Вона спадала по фігурі, оголюючи ногу з кожним кроком завдяки високому розрізу, який то зникав, то знову з'являвся під час руху. Її темне волосся виглядало інакше. У новому освітленні воно ловило світло люстри, створюючи навколо неї м'яке сяйво. Каблуки лише підкреслювали довжину її ніг і витонченість фігури.

Чорт забирай.

Ця жінка була живою спокусою й, здається, навіть не усвідомлювала цього. Або усвідомлювала.

І їй просто було байдуже. Що, мабуть, дратувало мене ще більше. Вона спустилася до мене з тією самою спокійною впевненістю, яка завжди була їй притаманна. Зупинилася на пристойній відстані й усміхнулася. А потім я відчув її аромат.

Ваніль. Господи.

Цей запах зник з особняка в ті дні, коли її не було, а тепер повернувся разом із нею. Тільки сьогодні він здавався теплішим, м'якшим, майже недоречно приємним для кінця напруженого дня.

— Добрий вечір, Деміде.

Без «пане Корсе».

Чомусь моє ім'я в її виконанні прозвучало зовсім інакше.

— Добрий вечір, Анжеліко, - відповів я.

І на якусь мить справді не знайшов більше слів. Це траплялося зі мною рідко. Надто рідко.

— Ти виглядаєш як одне із семи чудес світу.

Вона подивилася на мене. Її губи знову розтягнулися в усмішці, але цього разу вона була іншою. Такою, ніби вона отримала комплімент і тепер збиралася повернути його мені з відсотками.

— Вау. Як глибоко, - протягнула вона спокійним голосом, у якому, попри м'якість, чітко відчувалося лезо іронії. Я ледь помітно примружився.

— Але тобі не обов'язково так старатися, - продовжила вона. - Я знаю, що все це лише вистава. Якщо хочеш грати роль перед тими ідіотами, яких нам сьогодні потрібно обдурити, будь ласка. Але коли ми залишаємося наодинці, можеш не витрачати сили на ввічливість.

Я кілька секунд просто дивився на неї.

— Ти щойно назвала мене невихованим?

— Ні. Я лише нагадую, що досі належу до тієї самої «черні». А ти вже досить чітко дав зрозуміти, що думаєш про таких людей.

Пауза. Вона злегка знизала плечима.

— А тепер, якщо ми можемо нарешті їхати, я страшенно голодна.

Анжеліка розвернулася й пішла вперед. Я рушив слідом. І, на жаль, знову звернув увагу на те, на що вже давно наказував собі не дивитися. Її фігура в цій сукні була проблемою. Великою проблемою. Особливо враховуючи розріз, каблуки й мою незрозумілу нездатність перестати помічати те, що краще було б не помічати.

Проклята жінка.

Я подумав це з такою силою, що навіть сам здивувався. Я пішов за нею до машини. Цього разу я вирішив їхати сам. Не заради показухи - мені взагалі рідко потрібна показуха. Просто коли мені потрібно подумати, я волію керувати автомобілем, який реагує на кожен рух так, як я від нього очікую. Попереду стояла чорна Bugatti.

Я відчинив перед нею пасажирські дверцята. Анжеліка сіла всередину. І навіть не озирнулася на автомобіль. Жодного захопленого погляду. Жодної реакції людини, яка щойно сіла в машину, що коштує більше, ніж більшість людей заробляє за десять років. Вона просто поправила сукню, влаштувалася зручніше й спокійно чекала. Я сів за кермо, запустив двигун. Він відповів тихим, глибоким гуркотом, ніби машина теж знала, що створена не просто для пересування.

Ми виїхали з території особняка й рушили проспектом у напрямку міста. Між нами запала тиша.

Анжеліко дивилася у вікно. Я керував. Невдовзі перед нами почав розгортатися нічний Манхеттен - місто, яке після заходу сонця завжди ставало схожим на щось зовсім інше. Красивіше. Яскравіше. І водночас жорстокіше. Я мовчки дивився на дорогу й уперше за довгий час ловив себе на думці, що не знаю, чого саме чекати від цього вечора. Але одне знав точно. Він не буде звичайним. Вона теж нічого не сказала. Аромат ванілі заповнив замкнений простір Bugatti, і весь шлях я вперто вдавав, що не відчуваю його. Хоча, якщо бути чесним із собою, не помічати цей запах було практично неможливо. Ресторан розташовувався в одному з будинків Мідтауна. Я знав це місце багато років. Другий поверх, столик у найкращому кутку, звідки відкривався вид на нічний Манхеттен, а через прочинене вікно всередину час від часу вривався прохолодний вітер, насичений особливим запахом нічного міста. Я зупинився біля входу. Паркувальник уже чекав на тротуарі. Я вийшов, обійшов машину й відчинив дверцята для Анжеліки. Простягнув їй руку, допомагаючи вийти. Вона прийняла її без зайвих церемоній, так природно, ніби це було абсолютно звичайною річчю. Я віддав ключі паркувальнику, і ми разом попрямували до ресторану. Щойно ми зайшли всередину, всі погляди повернулися до неї. Усі.

Я мимоволі напружився, очікуючи хоча б якоїсь реакції. Але Анжеліка залишалася абсолютно спокійною. Це не було награним спокоєм людини, яка просто вдає, що не помічає чужих поглядів.

Вона справді їх не помічала. Або їй просто було байдуже. Вона йшла поруч зі мною, дивлячись прямо перед собою, так, ніби дорогий ресторан, наповнений заможними людьми Манхеттена, був для неї звичайним місцем. Ми сіли за столик. Офіціант підійшов із меню, але я підняв руку ще до того, як він встиг їх розкрити.